Все ж ми дуже різні.

Після посиденьок з Реєм, Алсу потягнулась за телефоном, щоб написати Альбі, Теї та Джу Рьон.
—Дівчата, це катастрофа! Мені треба ваша порада. – написала Алсу та стала чекати відповіді. 
Не пройшло й 10 секунд, як їй відповіла Тея.
—Я тут. В тебе щось з Реєм?
— Я не знаю… — набирала Алсу, — Мені здається, що ми тупо з різних всесвітів. Я щось уявляла, мріяла, думала, що може… ну, що ми з ним якось… Але сьогодні зрозуміла — ні.

На деякий час чат замовк. Потім з'явилось повідомлення від Джу Рьон:
— Що сталося? Він щось сказав?

— Ні, навпаки. Ми просто говорили. Він сміявся, щось згадував, а я сиділа й відчувала, що навіть не знаю, про що з ним говорити. Він про своє, я — ніби зовсім в іншому світі. Раніше це здавалося мило, типу “протилежності притягуються”, а зараз — це просто… глуха стіна.

— То ти охолола? — написала Альба.

— Не знаю. Може, й не було тої іскри, просто я сама собі її домалювала? — зізналась Алсу. — Я дивлюсь на нього і не бачу того, з ким можу розділити життя. Ми сміємося по-різному. Думаємо по-різному. Навіть мовчимо — по-різному.

Знову пауза. Алсу поклала телефон на коліна, глянувши у вікно. Дерева коливалися на вітрі, небо темнішало, і щось у ній теж ставало важким, як небо перед дощем.

Рей у той же час йшов додому. Він намагався розкласти все по поличках, але щось не сходилось.
«Вона гарна, цікава, не така, як інші. Але…» — він не міг пояснити, що не так. Просто відчуття, що ця історія — не його. Не їхня.

Його друзі б жартували, мовляв, ще одна "нерозділена симпатія", але Рей не хотів сміятись. Просто щось затихло в ньому, і він зрозумів:
— Ми — різні. Її світ — складний, глибокий, вона читає між рядками. А я... я живу простіше. І не хочу мінятись. І не хочу, щоб хтось ламав себе під мене.
Увечері Алсу сиділа у своєму ліжку, в навушниках грала повільна музика.
На екрані миготіло нове повідомлення від Рея:
— Слухай… давай не будемо більше вдавати. Ти класна, але ми просто не підходимо одне одному. Я це відчув сьогодні. Думаю, ти теж.
Алсу усміхнулась сумно. Вона вже знала, що відповість.
— Так. Ми один одному не пара. І це нормально.
Вона відклала телефон і глибоко зітхнула.
Вони залишаться хорошим спогадом, але не більше.
Алсу не плакала. Вона думала, що буде важче, що буде колоти десь всередині. Але натомість — спокій. М’який, тихий, трохи порожній, але все одно — спокій. Мовби закінчився фільм, який ти довго дивився, але фінал виявився не таким, як ти уявляв. І нічого, що не було «хепі енду». Просто… кінець. І на цьому все.

Вона перевернулась на інший бік, загорнулась у ковдру і нарешті відчула, що може заснути без постійного аналізу, без думок про «а раптом».

Наступного дня у школі вони знову зустрілися. Не було драми. Рей кивнув їй, вона у відповідь трохи усміхнулась. Як люди, які вже щось розуміють про себе і один про одного.

— Все норм? — запитав він.

— Так. А в тебе?

— Теж. Дякую за чесність.

— І тобі, — кивнула Алсу.

На перерві вона сиділа з Теєю, Джу Рьон і Альбою у звичному кутку. Сміялась з мемів, обговорювала контрольну, планувала п’ятничну зустріч. Серце трохи стискалось, коли бачила Рея з його компанією, але не боліло. І це була найкраща ознака — вона відпустила.

— Він ще щось писав? — спитала Тея тихо.

— Ні. І правильно. Що нам ділити? — знизала плечима Алсу. — Ми просто різні. Він — як день, я — як ніч. Ми гарно виглядаємо поруч, але не створені бути разом.

— Красиво сказала, — усміхнулась Альба. — Можеш у вірш такий рядок вписати.

— Може, й впишу.

Алсу взяла до рук свій старий блокнот. Там ще з минулої весни було багато невикористаних сторінок. Вона відкрила чисту — і вписала першими словами:

"Ми були, як день і ніч,
Що зустрічаються на мить.
Але мить — не вічність.
І ми відпустили її."