Момент, який поселився у пам'яті.

Крики, бризки води й захоплений сміх лунав від річки ще здалеку. Рей, знявши футболку, вже стояв на гілці старого дуба, що схилявся над водою. Його очі блищали від адреналіну, а на обличчі світилась усмішка безтурботного щастя.

— Ти з глузду з’їхав! — закричала Тея, стоячи на березі, але в голосі чулося не обурення, а радше захоплення.

— Ще й як! — відгукнувся Рей і стрибнув, розсікши повітря, ніби герой з фільму. Усі завмерли — а потім вибухнули сміхом, коли він виринув з води з переможно піднятою рукою.

— І хто наступний? — вигукнув він, хлюпаючись, як дитина.

— Нейт! — хором прокричали Тея і Санжар, і всі повернули голови до худорлявого хлопця, що вже скидав худі.

— Я вас ненавиджу, — пробурмотів той, але з посмішкою, і поліз на дерево.

Алсу стояла трохи осторонь, з телефоном у руці, намагаючись зняти відео, але пальці тремтіли. Від сміху. Від вітру. Від життя.

Раптом поряд із нею опинилась Джу Рьон з пакетом чипсів.

— Вмикай камеру. Це момент для історії.

— Уже, — усміхнулась Алсу.

Нейт, трохи менш граційно, але не менш відчайдушно, зістрибнув у воду, здіймаючи фонтан бризок. Знову сміх, крики, хтось облив когось водою з пляшки, хтось підставив плече, щоб інший не впав. Усе це було схоже на ідеальний кадр з фільму — з тих, що Алсу любила дивитись на ніч.

Вона озирнулася на Тею, яка сиділа на теплому камені з мокрим волоссям, пила сік і щось активно обговорювала з Санжаром і Дінаром. Альба фотографувала всіх на плівковий фотоапарат. А Рей в цей момент наближався до неї — весь мокрий, з краплями води на віях і усмішкою, від якої Алсу раптом стало дуже тепло всередині.

— Дивись, я не помер, — сказав він, і замовк, дивлячись їй просто в очі.

Вони мовчали кілька секунд.

— Я рада, — тихо відповіла Алсу.

— Дякую, що прийшла, — сказав він ще тихіше, і, не чекаючи відповіді, пішов назад до інших, обтрушуючи з волосся воду.

Алсу знову подивилась на небо. Воно тепер було ніжно-рожевим, із помаранчевими хвилями світла. У повітрі пахло травою, водою, соками і чимось, що вона давно забула — справжнім спокоєм.

Вона знову взяла телефон, відкрила чат з Реєм. Але цього разу таки написала:

«Це було круто. Дякую тобі.»

Через кілька секунд він відповів:

«Це тільки початок.»

Наступні кілька днів минули, як у тумані — лінивому, сонячному, зі смаком персиків і луною сміху, що залишався десь на шкірі, як пісок після річки. Алсу ходила до школи, як завжди, слухала музику, робила домашку, сміялася з Теєю й Джу Рьон, сварилася з Альбою через безкінечні фото, які та намагалася їй зробити. Але всередині все змінилося.

І це було не через стрибки у воду. Не через усмішку Рея. Не лише.

Це було через відчуття — що вона належить.

У п’ятницю після уроків Тея зібрала всіх у внутрішньому дворику школи.

— Люди, слухайте. — Вона підняла руки, мов режисер на знімальному майданчику. — Завтра в Санжара день народження. Але! Ми не будемо святкувати в кафе, як звичайні нудні діти. У нас буде вечір на даху. Музика, вогники, старий проектор — і я знаю, де дістати попкорн.

— Я не святкував день народження з часів сьомого класу, — пробурмотів Санжар.

— Тим більше! — вигукнула Джу Рьон і кинула в нього коробочкою з жуйками. — Буде як у драмі, де всі плачуть і обіймаються.

— У моїх драмах ще й стріляють, — додав Дінар, втупившись у телефон.

— Це ми теж можемо організувати, — підморгнув йому Нейт. — Попросимо Альбу захопити водяні пістолети.

— Вже в списку, — сухо кивнула Альба, записуючи щось у блокнот.

Алсу мовчала, слухаючи, як усе планується довкола неї. Вперше в житті вона не була осторонь. Вона була «серед». Її не просто запрошували — її враховували.

— Ти прийдеш? — Рей з’явився поруч так раптово, що вона мало не впустила пляшку з водою.

— М-м? 

— На дах. Завтра. Будеш?

— Якщо обіцяєш не дражнити «вугільцем».

— Я придумаю щось краще, — усміхнувся він.

Алсу не змогла не посміхнутись у відповідь.

Наступного вечора дах старої бібліотеки світився гірляндами, наче сцена. Звідти було видно ліхтарі міста, далекий обрій і темне небо, поцятковане зорями.

— Це найкраще, що ми коли-небудь робили, — сказала Джу Рьон, лежачи на пледі й дивлячись угору.

Санжар сидів на складному стільчику, тримаючи в руках торт з цифрою 17, зробленою з полуниць. Він виглядав щасливо. Трохи розгублено. Але щасливо.

— Це ваша робота, — сказав він. — Я б сам узагалі забув про свій день.

— Ми б тобі не дозволили, — кивнула Тея.

— Вмикайте проектор! — крикнув Нейт.

На білому простирадлі, натягнутому між двома антенами, з’явилось відео. Спочатку — фото з річки, потім — уривки з буднів: як Джу Рьон спить на парті, Тея кричить на когось у коридорі, Альба сміється, Нейт показує фокуси на своєму мотоциклу, Дінар щось бурмоче з телефоном у руках.

І потім — кадр, де Алсу стоїть із Реєм біля води. Він дивиться на неї, а вона — на щось у далечині. Цей кадр був статичним, довгим, мов сцена з кіно.

Алсу затамувала подих.

— Хто це знімав?.. — прошепотіла вона.

— Я, — озвалась Альба. — Просто… здалося, що це буде щось важливе.

Поки решта дивилась відео, Алсу встала й відійшла трохи вбік. Рей непомітно пішов слідом.

— Хочеш піти звідси? — спитав він тихо.

— Куди?

— Просто… вниз. Місто гарне вночі. І я не хочу дивитись кіно. Я хочу знати, що буде далі.

— Може, кіно — це і є те, що відбувається зараз?

Вони стояли поруч. Світло з гірлянд миготіло на його обличчі. У далині хтось кричав: «О, це мій улюблений момент!»

— Я не в кіно, — прошепотіла Алсу. — Я справжня.

Рей нахилився ближче:— Знаєш, я давно хотів тебе запитати…

— Що?

— Якщо це тільки початок… то що буде далі?

Алсу подивилася йому в очі. Потім — на місто. Потім — у небо.

— Далі ми побачимо. Але я думаю, щось хороше.

Вона взяла його за руку. Тихо. Без пафосу. Просто — щоби не втратити зв’язок із реальністю, яка вперше здавалася правильною.