Перша зустріч місяця та сонця.

Того вечора небо повільно хилилося до заходу, розфарбовуючи хмари у рожево-золоті відтінки. У повітрі висів аромат трав, свіжої кори та чогось невловимо теплого — можливо, відлуння дитинства або далеких спогадів. Ліс, що обрамляв околиці маленького містечка, виблискував під промінням сонця, яке зникало за обрій. Саме туди й прямувала вона — дівчина з чорним, як вугіль, волоссям, густо підведеними очима й блідим обличчям, на якому не було й натяку на посмішку.

Її звали Алсу. Ніхто не знав, чи це справжнє ім’я, чи псевдонім, але в містечку вона була саме Алсу. Одягнена в чорне, завжди із навушниками у вухах, вона здавалася окремим світом. Дівчата з її школи шепотілися за спиною, хлопці боялися, а вчителі зітхали з полегшенням, коли вона мовчки виходила з класу.

Але саме в той день, неочікувано для неї самої, вона помітила когось.

Він сидів на траві, зовсім поруч з тією галявиною, де вона зазвичай ховалася від світу. Світле волосся спадало на чоло, очі були настільки прозорими, що здавались майже скляними. Він був одягнений просто — світла футболка, джинси — але в його поставі було щось несподівано... спокійне. Він не дивився в телефон, не малював, не слухав музику. Просто сидів і дивився на захід сонця.
Алсу стояла неподалік від нього. Дивилась з повним непорозумінням. 
"Що він так таращиться на те сонце? Очі висохнуть." — промелькнуло у неї у думках.
Він подивився на неї. Вона — на небо. Вже був видний місяць, дівчину завжди притягувало все, що пов'язано з ним.

— Ти часто тут буваєш? — спитав він несподівано, голосом легким, ніби перший вітерець після спеки.

Вона мовчала. Але через кілька секунд кивнула.

— Я — Рей, — додав він, не наполягаючи.

— Алсу, — коротко відповіла вона.

— Красиве ім’я. Незвичне.

— Або котяче, — сказала вона з ледь помітною усмішкою. Й одразу відвела погляд, ніби спіймана на слабкості.

Він засміявся. Не глузливо — щиро. Цей сміх бринів, як струмочок. І Алсу раптом усвідомила, що за останні кілька тижнів не чула нічого настільки живого.

Довго вони мовчали. Сонце опускалося все нижче, і в повітрі з’являвся вечірній холодок. Навколо цвіли дикі квіти, шелестіло листя. Момент здався застиглим у часі.

— Ти дивна, — сказав Рей спокійно. — Але... це добре.

Алсу повернула голову й уперше глянула йому прямо в очі. В них не було страху, осуду чи зневаги — лише цікавість і... тепло.

Щось всередині, Алсу підказувало, що з ним щось не те. 

Дівчина вже збиралась йти до улюбленого парку коло річки, але парубок підбіг зі спини і сказав:

—Повернись.

Алсу повернулась до нього і злякалась. Перед нею стояв Рей, а його небесно блакитні очі блищали на сонці. Саме краса його очей і злякала дівчину.

—Мені про тебе розповідали. - він посміхнувся і ледве похилив голову ліворуч. Ти справді дивна, уся така...чорна, бліда. Ти вампір?

Алсу підняла брову. Для неї ці слова вже звучать не вперше, її часто дражнили щодо її стилю.

—Звісно. Тікай, дурень, бо вкушу. — Алсу сказала ці слова та пішла своєю дорогою.

Було чутно, як Рей сміється увесь голос.

— Ну йди, йди, ображений вугілець! — продовжував сміятись хлопець

"Ну і дурень..." — подумала про себе Алсу.

Вона була не з тих, хто витрачає час на таких, як він. Не цікаво.