Розділ 2

– Демон? – насмішкувато підняла брову я. – Ну так, і чим доведеш?

Чоловік не став нічого говорити. В одну мить контури його фігури пішли брижами, і замість симпатичного молодого хлопака перед очами постала моторошна істота з величезними рогами, сірою шкірою і очима, що палали вогнем. Це видіння тривало всього секунду, і коли я моргнула, попереду знову стояв темноволосий і кароокий чоловік. Однак мені більше не хотілося сумніватися в його словах.

– Вірю, – ковтнувши тягучу слину, прохрипіла я. Взявши себе в руки, я впевнено заявила: – Але душу свою я тобі продавати не збираюся, або які там умови в угодах із демонами.

– Гаразд, – байдуже знизав плечима він. – Тоді я пішов.

Кілька секунд ми стояли в цілковитому мовчанні. З кожною миттю обличчя чоловіка ставало напруженішим.

– Не виходить, – насупився він.

– У чоловіків таке іноді буває, – з награним співчуттям вимовила я. – Головне не нервуй.

– Ах ти....

Демон зробив різкий випад у мій бік, і я з гучним криком кинулася на кухню. Від гріха подалі. Точніше від демона. Нехай він там налаштовується і залишає мою оселю.

Набравши воду, я ввімкнула чайник. Потрібно заварити каву. Здається, з мене вистачить алкоголю. За спиною несподівано пролунало покашлювання, що я мало не облилася окропом.

– Якого біса? – повернувшись, я побачила насумреного чоловіка, що стояв, спершись на одвірок.

– Демона, – виправив він.

– То ти ще тут?

– Я лишаюсь, – не приховуючи свого роздратування, кинув чоловік. – Не розумію як це можливо, але, судячи з усього, я прив'язаний до тебе до кінця дня і маю виконувати твої бажання.

– Злата, – простягнула руку я, прагнучи познайомитися зі своїм «благодійником». Чоловік поглянув на мою руку, піднявши брову. Може, у демонів не прийняті рукостискання? Та й нехай. Я забрала свою долоню, байдуже знизавши плечима. – А ти не хочеш представитися?

– Представитися? – перепитав він.

– Так. Чи імена демонів це таємниця?

– Дамірталіон, – сухо кинув він.

– Яке е-ем рідкісне ім'я. Ти не будеш проти, якщо я називатиму тебе Дамір?

– Називай як хочеш, – фиркнув він. – Це всього на день, а після ти мене ніколи не побачиш.

– Гаразд, я з першого разу зрозуміла, що ти тут ненадовго. Нема чого бути таким похмурим, прямо як сьогоднішня погода. О, придумала. Зроби так, щоб вийшло сонечко.

– Сонечко? – глузливо хмикнув він. – Ну, добре.

Жодних заклинань, шаманських танців із бубном, пасів руками і всього такого. Просто в один момент у вікно почали наполегливо битися яскраві промінчики. Я підбігла й визирнула на вулицю, де щойно було сіро, мокро й туманно, а зараз блакитне небо й сонце.

– Неймовірно, – заворожено дивилась я. – А можна снігопад?

Я ще навіть договорити не встигла, а з неба великими білими клаптями посипався лапатий сніг. Я застрибала на місці, радіючи такій новорічній атмосфері за вікном.

– Ну що ж, перевірку я пройшов. Тепер давай перейдемо до серйозного, – байдуже промовив Дамір. Побачивши моє здивоване обличчя, пояснив: – Починай загадувати все те, що зазвичай бажають люди: гроші, машини, будинки, коштовності, омріяні посади, може, треба приворожити когось або навпаки помститися.

– Хіба немає якихось правил? – зацікавилась я. – Типу ти не можеш убити або змусити полюбити.

– Я демон, а не фея хрещена. Я можу абсолютно все.

– Мені цього не треба, – махнула головою я.

– Тоді чого ти мене викликала?

– Я просто не хотіла бути на самоті, коли всі святкують із сім'ями та близькими.

– Тобто краще з демоном, ніж наодинці? – іронічно уточнив Дамір.

– Так, – буркнула я. – І взагалі, чого стоїш? Ми йдемо гуляти.

Я схопила за руку оторопілого чоловіка і потягнула до виходу з квартири. У під'їзді ми натрапили на бабцю Зіну.

– О, Злато, – гукнула вона мене. – Ну ти бачила, що коїться на вулиці? Таке валить. А по телефону показувало, ніякого снігу на новий рік. Ото так і вір вашим інтернетам. Чекай, а це в нас хто? – за секунду змінила тему жінка і, звузивши очі, подивилася на Даміра.

– Це мій друг. Він приїхав погостювати на свято. Ми дуже поспішаємо. Гарного дня, баб Зін.

Ми йшли галасливим проспектом Києва, обговорюючи всілякі теми і насолоджуючись смачнючою вуличною їжею. У мене в руках було картонне блюдце з чуррос, які перед кожним укусом я занурювала в гарячий шоколад. А чоловік хрустів смаженими каштанами, які він ще ніколи не куштував.

– Як так могло статися? – здивовано вигукнула я. – Ти всемогутній демон, але ніколи не смакував смажені каштани.

– Коли мене призивають на землю, у мене не так багато часу на розваги.

– А кіно? Кіно ти дивився? Ти зобов'язаний подивитися «Сам удома» – це ж культовий різдвяний фільм. Упевнена, вже демону точно сподо...