Коли ми зупинилися біля брами, привид сидів на лавці, закинувши ногу на ногу. Я відвела погляд, щоб завчасно не засміятися. Дуже вже він нагадував бабусь у моєму селі, які вмощувалися біля воріт і розглядали перехожих, збираючи нові теми для обговорення. Бракувало тільки сусідки поруч.
Ернест зупинив коня, зіскочив на землю й обійшов віз. Я ще не встигла звільнити ногу з-під подолу, а він уже простягнув руку.
— О-о-ой, ти поглянь, хто тут джентльмен, — протягнув привид. — Ти дивись, бо щебечеш мені про те, як додому хочеш, а вже кавалера знайшла.
— Пхе… — Я взяла Ернеста за руку й стиснула губи, стримуючи сміх. — Дякую, Ернесте.
— Згадали щось смішне?
— «Згадали щось смішне?» — передражнив Ітан. — Адо, він тебе досі за руку тримає. Що я тобі казав про доторки? Бачиш. Ану відійди від неї. Киш, нахаба.
Останнє він вимовив, уже підводячись із лавки. Я ступила на землю й на мить прикрила рота вільною долонею. Відповідати Ернестові, коли над його плечем обурювався привид, виявилося значно складніше, ніж розмовляти за вечерею.
— Так, дещо згадала, — нарешті відповіла я. — Вибачте.
Я відпустила його руку й поправила накидку. Ернест нічого дивного, здається, не помітив.
— Дякую за вечір, — додала я. — Мені було приємно.
— Мені теж. — Він усміхнувся й відступив, даючи пройти до брами. — Тоді до зустрічі на ринку?
— До зустрічі.
Ітан стояв збоку, демонстративно схрестивши руки. Я пройшла повз нього, не озираючись, і лише біля брами помахала Ернестові на прощання. Дочекалася, поки він сяде на віз, перш ніж тихо звернутися до свого супутника:
— «Киш», Ітане? Він же не кіт.
— Коти хоча б мишей ловлять, — буркнув той.
Я все ж засміялася й похитала головою.
— А Ернест підказав, у кого можна розпитати про маєток.
Привид одразу опустив руки.
— І ти мовчиш? Розповідай.
— Ні, — протягнула я грайливо й рушила до маєтку. — Це за те, що смішив мене.
Ітан голосно й обурливо втягнув повітря. Я почула як позаду затупотіли кроки й ледь стримувалась від нападу сміху.
— Тобто «ні»? Ми домовлялись! Я навіть сестру твою прогнав.
— За це дякую, звісно. Але не варто так проганяти усіх. Я ж казала, що Ернест може когось знати. Завтра зранку піду у місто й навідаюсь до пані Дани.
Ми минули хол який досі зберігав запах парфумів Габріели і я рушила до кабінету.
— Знаєш, Ітане… Останніми днями я боялась більше, ніж за все своє життя. Спочатку тебе, потім того, що не повернусь. Потім додались борги, незнайомий світ й загадка твого походження яку я… також боюсь не встигнути вирішити.
Останні слова я прошепотіла, але відкашлялась й повернула голосу рівність штовхнувши двері кабінету.
— Мені приємно було трохи розвіятись й поговорити на теми, що не стосувались усього цього.
Ітан трохи притих. Я взяла стос листів від прислухи й провела пальцем по сургучу.
— Я не хотів, щоб ти почувалась так, — нарешті сказав привид.
— Знаю, — я поглянула на нього. — Але мені трохи неприємно, що я почуваюсь винною, бо вийшла погуляти.
Він провів пальцями по краю манжета і я простежила за цим рухом. Було цікаво чи може він зняти камзол, але це питання звучало дивно у теперішній атмосфері.
— Незвично, — сказав Ітан після паузи.
— Що саме?
— Коли тут хтось є. А потім знову немає.
Він промовив це тихо, без сухості чи різкості й тоні до яких я вже почала звикати. Всередині трохи стислось і я навіть пожалкувала, що вирішила підняти цю тему.
— Я повернулась, Ітане. Але мені треба буде часом йти, розмовляти й випитувати у людей щось, що допоможе тобі, — спершись на стіл я склала руки перед собою і вже м’якіше додала: — Та і мені потрібен доступ до дзеркала у підвалі. Не думаю, що згодиться будь-яке.
Ітан ледь усміхнувся піднявши на мене очі.
— Добре. Тоді буду стримувати обурення на рахунок твоїх прогулянок.
— Тільки на рахунок них?
— Не нахабній, — фиркнув він, повернувши звичний тон. — І взагалі, що за «пані Дана»?
— Жінка, яка, за словами Ернеста, гарно знає місто. Він завтра до неї проведе. Спробую запитати у неї м’яко про Лаурену і її дитину.
***
О шостій ранку я прокинулася від того, що з мене злетіла ковдра. Пискнула, підвелася на ліктях і кілька секунд бездумно дивилася перед собою, намагаючись зрозуміти, чому раптом стало холодно.
Волосся стирчало в різні боки, нічна сорочка перекрутилася й задерлася високо на стегнах, а волога щока свідчила, що вночі я ще й пускала слину. Чудовий вигляд. Особливо коли біля ліжка стоїть чоловік і дивиться так, ніби ти встигла проспати все життя.
Я сонно глянула на Ітана, який схрестив руки на грудях, витерла щоку рукавом і кілька разів кліпнула. Потім опустила очі, смикнула поділ униз і густо почервоніла. Сонливість зникла напрочуд швидко.
— Ітане! — пискнула я, притискаючи тканину до матраца. — Ти що коїш?
Він схилив голову набік і постукав носком черевика по підлозі.
— Як «що»? Буджу тебе. Ти спала без задніх ніг, а торкатися людей я не можу. Забула?
Я дотягнулася до ковдри, що збилася біля ніг, підтягнула її до пояса й ніяково відвела погляд.
— Вийди, — буркнула я.
— М? Соромишся?
— Звісно, соромлюся! Ти чоловік, а я із задертою сорочкою!
Кутики Ітанових губ смикнулися. Лише почувши власні слова, я зрозуміла, що сама дала йому ще один привід для глузування. Жар поповз від щік до шиї, запалали навіть вуха.
— Я — привид. Не зовсім чоловік.
Мій погляд мимоволі ковзнув нижче. До його штанів. Я одразу схаменулася, але Ітан уже помітив.
— О. То ти думала, чи є в мене…
— Ітане! — вигукнула я й кинула в нього подушку.
Та з великим розмахом пролетіла повз і безславно плюхнулася на підлогу. Битву було програно. Привид розреготався, відвернувшись, а я натягнула ковдру вище, шкодуючи, що не залишила подушку собі. Зараз у неї було б дуже зручно сховати обличчя.