Мій нестерпний привид

Нестерпний будильник й нова інформаторка

Коли ми зупинилися біля брами, привид сидів на лавці, закинувши ногу на ногу. Я відвела погляд, щоб завчасно не засміятися. Дуже вже він нагадував бабусь у моєму селі, які вмощувалися біля воріт і розглядали перехожих, збираючи нові теми для обговорення. Бракувало тільки сусідки поруч.

Ернест зупинив коня, зіскочив на землю й обійшов віз. Я ще не встигла звільнити ногу з-під подолу, а він уже простягнув руку.

— О-о-ой, ти поглянь, хто тут джентльмен, — протягнув привид. — Ти дивись, бо щебечеш мені про те, як додому хочеш, а вже кавалера знайшла.

— Пхе… — Я взяла Ернеста за руку й стиснула губи, стримуючи сміх. — Дякую, Ернесте.

— Згадали щось смішне?

— «Згадали щось смішне?» — передражнив Ітан. — Адо, він тебе досі за руку тримає. Що я тобі казав про доторки? Бачиш. Ану відійди від неї. Киш, нахаба.

Останнє він вимовив, уже підводячись із лавки. Я ступила на землю й на мить прикрила рота вільною долонею. Відповідати Ернестові, коли над його плечем обурювався привид, виявилося значно складніше, ніж розмовляти за вечерею.

— Так, дещо згадала, — нарешті відповіла я. — Вибачте.

Я відпустила його руку й поправила накидку. Ернест нічого дивного, здається, не помітив.

— Дякую за вечір, — додала я. — Мені було приємно.

— Мені теж. — Він усміхнувся й відступив, даючи пройти до брами. — Тоді до зустрічі на ринку?

— До зустрічі.

Ітан стояв збоку, демонстративно схрестивши руки. Я пройшла повз нього, не озираючись, і лише біля брами помахала Ернестові на прощання. Дочекалася, поки він сяде на віз, перш ніж тихо звернутися до свого супутника:

— «Киш», Ітане? Він же не кіт.

— Коти хоча б мишей ловлять, — буркнув той.

Я все ж засміялася й похитала головою.

— А Ернест підказав, у кого можна розпитати про маєток.

Привид одразу опустив руки.

— І ти мовчиш? Розповідай.

— Ні, — протягнула я грайливо й рушила до маєтку. — Це за те, що смішив мене.

Ітан голосно й обурливо втягнув повітря. Я почула як позаду затупотіли кроки й ледь стримувалась від нападу сміху.

— Тобто «ні»? Ми домовлялись! Я навіть сестру твою прогнав.

— За це дякую, звісно. Але не варто так проганяти усіх. Я ж казала, що Ернест може когось знати. Завтра зранку піду у місто й навідаюсь до пані Дани.

Ми минули хол який досі зберігав запах парфумів Габріели і я рушила до кабінету.

— Знаєш, Ітане… Останніми днями я боялась більше, ніж за все своє життя. Спочатку тебе, потім того, що не повернусь. Потім додались борги, незнайомий світ й загадка твого походження яку я… також боюсь не встигнути вирішити.

Останні слова я прошепотіла, але відкашлялась й повернула голосу рівність штовхнувши двері кабінету.

— Мені приємно було трохи розвіятись й поговорити на теми, що не стосувались усього цього.

Ітан трохи притих. Я взяла стос листів від прислухи й провела пальцем по сургучу.

— Я не хотів, щоб ти почувалась так, — нарешті сказав привид.

— Знаю, — я поглянула на нього. — Але мені трохи неприємно, що я почуваюсь винною, бо вийшла погуляти.

Він провів пальцями по краю манжета і я простежила за цим рухом. Було цікаво чи може він зняти камзол, але це питання звучало дивно у теперішній атмосфері.

— Незвично, — сказав Ітан після паузи.

— Що саме?

— Коли тут хтось є. А потім знову немає.

Він промовив це тихо, без сухості чи різкості й тоні до яких я вже почала звикати. Всередині трохи стислось і я навіть пожалкувала, що вирішила підняти цю тему.

— Я повернулась, Ітане. Але мені треба буде часом йти, розмовляти й випитувати у людей щось, що допоможе тобі, — спершись на стіл я склала руки перед собою і вже м’якіше додала: — Та і мені потрібен доступ до дзеркала у підвалі. Не думаю, що згодиться будь-яке.

Ітан ледь усміхнувся піднявши на мене очі.

— Добре. Тоді буду стримувати обурення на рахунок твоїх прогулянок.

— Тільки на рахунок них?

— Не нахабній, — фиркнув він, повернувши звичний тон. — І взагалі, що за «пані Дана»?

— Жінка, яка, за словами Ернеста, гарно знає місто. Він завтра до неї проведе. Спробую запитати у неї м’яко про Лаурену і її дитину.

***

О шостій ранку я прокинулася від того, що з мене злетіла ковдра. Пискнула, підвелася на ліктях і кілька секунд бездумно дивилася перед собою, намагаючись зрозуміти, чому раптом стало холодно.

Волосся стирчало в різні боки, нічна сорочка перекрутилася й задерлася високо на стегнах, а волога щока свідчила, що вночі я ще й пускала слину. Чудовий вигляд. Особливо коли біля ліжка стоїть чоловік і дивиться так, ніби ти встигла проспати все життя.

Я сонно глянула на Ітана, який схрестив руки на грудях, витерла щоку рукавом і кілька разів кліпнула. Потім опустила очі, смикнула поділ униз і густо почервоніла. Сонливість зникла напрочуд швидко.

— Ітане! — пискнула я, притискаючи тканину до матраца. — Ти що коїш?

Він схилив голову набік і постукав носком черевика по підлозі.

— Як «що»? Буджу тебе. Ти спала без задніх ніг, а торкатися людей я не можу. Забула?

Я дотягнулася до ковдри, що збилася біля ніг, підтягнула її до пояса й ніяково відвела погляд.

— Вийди, — буркнула я.

— М? Соромишся?

— Звісно, соромлюся! Ти чоловік, а я із задертою сорочкою!

Кутики Ітанових губ смикнулися. Лише почувши власні слова, я зрозуміла, що сама дала йому ще один привід для глузування. Жар поповз від щік до шиї, запалали навіть вуха.

— Я — привид. Не зовсім чоловік.

Мій погляд мимоволі ковзнув нижче. До його штанів. Я одразу схаменулася, але Ітан уже помітив.

— О. То ти думала, чи є в мене…

— Ітане! — вигукнула я й кинула в нього подушку.

Та з великим розмахом пролетіла повз і безславно плюхнулася на підлогу. Битву було програно. Привид розреготався, відвернувшись, а я натягнула ковдру вище, шкодуючи, що не залишила подушку собі. Зараз у неї було б дуже зручно сховати обличчя.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше