Ернест на мить замислився, опустивши погляд на віжки.
— Бо ви мені сподобались. Хотілося зустрітися ще, а овочі ви вже отримали. Треба було вигадати інший привід.
Я всміхнулася.
— Тобто справа все ж не в картоплі?
— Вона допомогла познайомитися. Далі я вже сам.
Він сказав це з такою серйозністю, що я знову засміялася. Ернест задоволено глянув на мене й повернувся до дороги. Я розправила край накидки на колінах.
На дорозі до міста було тихіше, ніж тоді, коли я йшла нею сама. Останнє сонячне світло лежало на верхівках дерев, у траві сюрчали коники, а повітря поступово втрачало денне тепло. Я підставила обличчя легкому вітру й відчула, як поволі розслабляються плечі. Приємно було нікуди не поспішати й хоча б ненадовго залишити справи за воротами маєтку.
— Ви вже бували в тому закладі? — поцікавилася я.
— Ні. Запитав у кількох людей, яким довіряю. Один сказав, що там добре готують, друга — що чисто, а третій почав скаржитися, що порції завеликі. На ньому я й вирішив зупинитися.
Я повернула до нього голову.
— Гарний підхід.
— Знаю. Не люблю, коли порцією може наїстися лише тарган на кухні.
Моє обличчя мимоволі скривилося. Ернест, усвідомивши, що ляпнув, одразу глянув на мене.
— Я не це мав на увазі.
— Я зрозуміла, але давайте без тарганів у розмові? — Я зморщила носа. — Вони гидкі.
Він засміявся, схиливши голову. Я теж усміхнулася й не стала розвивати цю тему. Особливо перед вечерею.
Коли ми в’їхали до міста, у вікнах уже запалювали світло. Біля деяких крамниць іще стояли господарі, розмовляючи із сусідами, але денний гамір стих. Ернест звернув із широкої вулиці й зупинився неподалік двоповерхового будинку. З відчинених вікон долинали голоси й дзенькіт посуду, пахло гарячою їжею.
Мій шлунок одразу зацікавився.
Я притиснула долоню до живота, мовчки попросивши його трохи зачекати, і почала спускатися. Ернест уже стояв поруч із простягнутою рукою. Я прийняла допомогу без вагань.
— Обережно, — промовив він, коли мій черевик торкнувся землі. — Усе, найскладнішу частину прогулянки пройдено.
— Це ви ще не зіткнулися з моєю допитливістю.
Ернест розсміявся й відчинив переді мною двері.
— Для цього я вас і покликав: познайомитися ближче.
Усередині було тепло, пахло печеним хлібом і прянощами. Я переступила поріг та озирнулася на нього з усмішкою.
Нас посадили біля вікна, звідки було видно вузьку вулицю й частину площі за поворотом. На столі стояла невелика лампа, поруч — сільничка та кошик із хлібом. Голоси за сусідніми столами зливалися в рівний гомін, тож можна було розмовляти, не побоюючись, що кожне слово почує весь зал.
Я лише встигла влаштувати накидку на спинці стільця, як Ернест посунув кошик ближче до мене. Поглянула на хліб, а потім на нього.
— Ви вирішили мене задобрити? Я ж наче й не зла.
— Ні, що ви, я так навіть не думав. Ви і на вигляд, і в спілкуванні дуже ніжна… Тобто, ну…
Мої губи самі розтягнулися в усмішці. Ернест виглядав спантеличеним, трохи знервованим і кумедним. Пальці досі лежали на краю кошика, наче він не міг вирішити, чи варто тепер забрати руку.
— Дякую, — заспокоїла я його. — Я не кусаюся, якщо що.
— Добре. — Він нарешті відпустив кошик. — Бо я, здається, уже наговорив достатньо, щоб перевірити.
Я тихо засміялася й узяла шматочок хліба. Скоринка виявилася хрусткою, а середина — ще теплою.
— Поки що все добре. Особливо з хлібом.
Ернест помітно розслабився. Саме тоді до столу підійшла жінка з глечиком води й почала розповідати, що сьогодні приготували. Я уважно слухала, але на згадці про печеню з травами вже знала, що оберу.
Ернест упіймав мій погляд і ледь усміхнувся. Схоже, щодо вечері ми порозумілися значно швидше, ніж щодо компліментів.
Поки готували їжу, я запитала про його родину. Ернест одразу пожвавішав. Виявилося, що він приїхав сюди з батьками й молодшою сестрою. Вони орендували будинок із городом на околиці, а частину овочів для торгівлі купували у знайомих господарів із навколишніх сіл.
— Батько краще домовляється із землею, ніж із покупцями, — пояснив він. — Якщо хтось починає надто довго торгуватися, може сказати, щоб людина сама виростила моркву й тоді повернулася поговорити.
Я засміялася, уявивши обличчя покупця.
— А ви, отже, дипломат родини?
— Мама так вважає. Сестра каже, що я просто більше усміхаюся.
— Сестра молодша?
— Так. І переконана, що це дає їй право керувати всіма нами. Нещодавно допитувалася, чому я так пізно повернувся. Коли розповів, що підвозив вас, одразу захотіла знати все.
Мені було приємно слухати, як він говорить про них: із дрібними скаргами й усмішкою, що з’являлася сама. Так розповідають про людей, із якими щодня ділять кухню, сперечаються через залишений не там кухоль і все одно знають, що ввечері на них чекають. Я відламала ще трохи хліба, намагаючись не затримуватися на цій думці.
— А ви раніше з ким жили? — запитав Ернест.
Я провела пальцем по краю серветки. Власна відповідь уже була на язиці, але довелося зупинитися й звернутися до чужої пам’яті.
— З бабусею. Неподалік звідси.
Перед очима промайнули маленьке вікно, акуратно складена тканина й старечі руки. Я опустила погляд, даючи спогаду згаснути.
— Вона померла. А потім з’ясувалося про спадщину.
— Співчуваю, — тихо промовив Ернест.
Я кивнула. Його щирість змусила відчути себе незручно, хоча сказане було правдою — просто не зовсім моєю. За Аделаїду відповідала я, а сумувала зараз за іншими людьми, які, можливо, ще шукали мене вдома.
— З батьком ви не були близькі? — обережно запитав він.
— Ні, — відповіла я, не дозволивши собі надто довго вагатися. — Там усе складно.
Ернест прийняв відповідь кивком і не став розпитувати далі. Саме принесли напої й вечерю, тож я зосередилася на тарілці з таким полегшенням, ніби вона врятувала мене від усного іспиту. Над печенею здіймалася пара, пахло травами й підрум’яненою скоринкою. Я скуштувала маленький шматочок і мимоволі заплющила очі.