Мій нестерпний привид

Новий знайомий у незнайомому світі

Габріела різко замовкла. Схоже, вона й сама не збиралася розкривати такі подробиці. Її губи стиснулися, а погляд став крижаним.

— Чому я маю відповідати на твої запитання? — фиркнула гостя. — Мені потрібен цей будинок. Як моя спадщина. Моя, — повторила вона, виразно дивлячись на мене. — А не якоїсь доньки повії, що втекла, щойно тебе народила.

Згадка про матір Аделаїди боляче кольнула. Спогадів про цю жінку майже не було. Лише бабуся — її теплі зморшкуваті руки й запах мила та хліба від одягу. Але Аделаїда все життя запитувала себе, чому власна матір її покинула. І тепер цей давній біль відгукнувся в мені так виразно, що на мить забракло слів.

Ітан різко підняв руку й змахнув нею. Книга з полиці гупнула на підлогу. Габріела пискнула й здригнулася, а мене цей звук привів до тями. Я підвела голову й подивилася просто на «гостю».

— Я не дозволю говорити так про матір у власному домі, — тихо, але чітко вимовила я. — Прошу, вам час. Я не збираюся віддавати вам цей будинок.

Одразу за цими словами впала друга книга й зупинилася біля подолу Габріелиної сукні. Та підхопила його, ніби їй під ноги жбурнули бруд, і почала задкувати.

— Що відбувається?!

— М… Привиди? Ви не чули про славу цього дому?

Ітан обійшов жінку й торкнувся її плеча. Його пальці трохи занурилися під шкіру. Габріела різко смикнула плечем і втупилася в порожнє для неї місце.

— Чортівня… Припини! — звеліла вона мені.

Я похитала головою. Руки досі стискалися в кулаки, і тримати плечі рівно було складно. Хотілося, щоб вона нарешті пішла. Навіть важливі подробиці про матір кронпринца зараз не змусили б мене продовжити цю розмову.

— Це роблю не я.

Жінка скривилася й знову зиркнула туди, де щойно стояв Ітан. Та він уже відійшов і став неподалік від мене. Обличчя в нього було напружене, руки — напоготові. Він стежив за кожним її рухом.

Можливо, варто було його зупинити чи дорікнути за ці витівки, та мені самій хотілося сховатися за ним. Габріела була справжньою аристократкою й у цю мить здавалася моєю цілковитою протилежністю: горда, зверхня, впевнена в собі й заможна. Наживати такого ворога зовсім не хотілося. Але й поступатися лише для того, щоб вона не сердилася, я не збиралася.

Тепер я, здається, розуміла, навіщо їй цей будинок. Якщо Габріела мліла від думки, що стане королевою, маєток матері кронпринца міг бути чудовим приводом написати йому. Запросити в гості, нагадати про себе, знайти тему для розмови.

Тоді й готовність сплатити борги та привести будинок до ладу ставала зрозумілою.

— Ти думаєш, що мене можна налякати дешевими фокусами? — прошипіла жінка, хоча її очі неспокійно оббігали хол. — Не вийде!

— Я не лякала вас. Кажу — це була не я.

Габріела злісно глянула на мене, а Ітан за моєю спиною тихо хмикнув. Схвально чи насмішкувато — я не розібрала, але все одно відчула себе трохи впевненіше. Повільно розтиснула пальці, які вже почали німіти.

— І ще, Габріело, — промовила я трохи голосніше. — Ви можете бути незадоволені рішенням батька, можете почуватися зрадженою. Але зараз ви в моєму домі, і я вимагаю тут поваги й принаймні натяку на ввічливість.

— О-о-о, зубки ріжуться? — задоволено протягнув Ітан. — Так її! Скажи, щоб забиралася з нашого дому!

«Уже “нашого”».

Я ледь стримала усмішку.

— Що? — ледь чутно, з обуренням промовила Габріела, гордо випроставшись. — Та хто ти така?!

Ітан роздратовано загарчав собі під ніс. Книга на підлозі підскочила й знову гупнула об дошки. Габріела пискнула та відсахнулася, міцніше вчепившись у поділ.

— Та щоб тебе! Ти ще пошкодуєш, що відмовилася!

Я не відповіла. Жінка востаннє озирнулася, наче все ще шукала хоч якесь пояснення побаченому, відчинила двері й поспішила до карети.

Лицарі, які досі ліниво чекали на свою леді, одразу випросталися, побачивши, як вона швидко йде до них, тримаючи поділ обома руками.

— Леді Атвуд? — занепокоєно озвався один.

— Рушаємо! — відрізала вона.

Габріела навіть не дочекалася, поки лакей виставить підніжку. Заскочила в карету й із силою зачинила дверцята. Лише тоді я відчула, як потроху відпускає напруження в плечах.

— Втекла, — видихнула я. — Ітане, ти сьогодні мій герой.

Привид так гордо розправив плечі, що я не втримала легкої усмішки. Та ноги почали підкошуватися, і довелося сісти на край крісла. За вікном карета «сестри» вже від’їжджала від воріт. Я простежила за нею, поки вона не зникла з поля зору.

— Ти як? — запитав Ітан. — Бліда як смерть.

Я похитала головою й підвела на нього очі.

— Чув? Вона сказала, що тут жила матір кронпринца…

— Чув, звісно. І що із цього? Ми ж навіть не знаємо, скільки людей володіло цим будинком і якою за ліком вона тут була. Можливо, жінка жила тут іще в дитинстві.

— І то правда… — Я понуро опустила плечі. — Але я запитаю в Ернеста!

Від цієї думки я одразу пожвавішала. Ітан підняв брову.

— Ти ж казала, що він тут нещодавно.

— Воно-то так, — я підвелася й підхопила відро з ганчіркою. — Але він може знати тих, хто живе тут довше й міг пам’ятати Лаурену, її дитину або тих, хто був до неї.

Ітан закрокував слідом. Брудна вода у відрі вже охолола й раз у раз хлюпала об краї. Я несла його обережно, щоб не залити щойно вимиту підлогу. Продовжувати прибирання сьогодні вже не збиралася, а от привести себе до ладу хотілося.

Прогулянка обіцяла приємний перепочинок. Водночас це була нагода розпитати про людей, які могли знати історію маєтку не лише із сухих архівних записів. Хтось же тут жив, працював, бачив колишніх господарів. Не все мало залишитися тільки на папері.

Я залишила відро й ганчірку на кухні, і ми пішли до моєї спальні.

— Ти хочеш перетворити побачення на розпитування про старий маєток?

— На побачення запрошують прямо, — промовила я, відчиняючи шафу. — А мене покликали на прогулянку для товариства.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше