Про сон уже й мови бути не могло. Я повернулася до столу й перехопила просто в повітрі товсту книгу. Від її ваги руки трохи опустилися. Сторінки давно пожовкли, на деяких виднілися глибокі заломи, а чорнило місцями вицвіло. Я обережно розгорнула довідник і знову сіла в крісло, яке ще навіть не встигло охолонути.
— Отже… Уестони.
Палець ковзав уздовж прізвищ, виведених від руки. Схоже, укладачі не оминули навіть родин із найнижчими титулами. Тут були й лицарі з їхніми сім’ями, і дворяни, чиї нащадки вже давно втратили свій статус.
Можливо, такі довідники зберігали заради історії. А може, їх просто гортали, щоб не здатися невігласом перед кимось, чий рід починався зі звичайного лицаря, якому король подарував землі за службу. У будь-якому разі чиїсь старанно занотовані родинні справи зараз могли дуже нам допомогти.
Ітан стояв неподалік і нетерпляче піднімався навшпиньки, намагаючись роздивитися рядки. Я трохи посунула світильник, щоб світло краще падало на сторінку.
— Ось, — зупинила палець і повела ним убік. — Лаурена Уестон. Позашлюбна донька віконта Джеремі Уестона. Народилася 1720-го року…
Я підвела погляд на Ітана.
— …померла 1743-го.
Привид звів брови й подивився на книгу, яку я тримала за краї палітурки.
— Того ж року, коли маркіз придбав цей маєток? — тихо промовив він. — А діти?
Я стиснула губи й повернула довідник так, щоб він міг прочитати сам.
— Зазначено, що була дитина. Але без імені. І, за цим записом, Лаурена не була одружена.
Він схилив голову, вдивляючись у дрібний почерк. Я притримувала сторінку, поки його погляд повільно рухався рядками. Підганяти зовсім не хотілося. У тиші виразно чулося нерівне цокання старого годинника.
— Ні хлопчик, ні дівчинка? — уточнив Ітан.
— Ні. Просто згадка про дитину.
Він випростався й відвів очі до вікна. Я повернула довідник до себе, перевірила кінець запису й наступну сторінку, хоча вже розуміла, що продовження там немає. Далі починалася історія іншої родини — з іменами, шлюбами й дітьми, яких хтось не полінувався перелічити.
А тут — лише кілька рядків. Я ще раз пробігла їх очима, але нічого нового не знайшла.
У спальні я лежала, спершись на подушки. На щастя, встигла нагріти трохи води й обмитися тим самим ганебним способом, до якого вдавалася в гуртожитку, коли знову вимикали гарячу воду. Зате тепер на шкірі не було бібліотечного пилу, а чиста нічна сорочка приємно торкалася тіла. У сон хилило ще дужче.
Ітан сидів у кріслі неподалік від ліжка. Я сама попросила його затриматися, щоб обговорити знахідку, але відтоді, як ми вийшли з бібліотеки, він майже не говорив. Не бурмотів і не обурювався, що я квола чи повільна.
— Адо, а який він, твій світ? — несподівано озвався чоловік. — Ти ж увесь час тільки мене й слухаєш і шукаєш відомості про моє минуле.
Було помітно, що він намагається відволіктися від розчарування. Знахідка майже нічого не прояснила. Лаурена жила тут і померла у двадцять три роки. Мала дитину, про яку не залишилося навіть згадки, хлопчик це чи дівчинка. І жодного прямого натяку на Ітана.
— Мій світ? — Я вмостилася вище й підклала подушку під поперек. — Навіть не знаю, як тобі пояснити. Він інший.
— Наскільки?
— Ти навіть не уявляєш, — усміхнулася я, опустивши очі на руки. — Ми могли листуватися, перебуваючи на різних кінцях світу, й отримувати повідомлення за мить. Будівлі там такі високі, що часом доводилося задирати голову, щоб побачити останній поверх.
Привид трохи насупився й недовірливо всміхнувся.
— І ви ходите сходами?
— Ні, що ти. Є спеціальний пристрій… механізм. Він піднімає людей та опускає. А ще є механізм, який сам пере одяг. Не треба терти його руками. І можна зв’язатися з іншою людиною через маленький пристрій, де б вона не була, і навіть побачити її там.
— Як у дзеркалі?
Я всміхнулася. Згадувати свій світ було приємно й захопливо, хоча пояснювати виявилося непросто: доводилося добирати зрозумілі слова. Те, чим я щодня користувалася не замислюючись, тепер звучало як перелік дивовижних винаходів.
— Майже, — я позіхнула й прикрила рота долонею. — Але ти бачиш не себе, а іншу людину.
Ітан тихо засміявся й підвівся. Не знаю, чи повірив він мені, чи просто вирішив, що я начиталася романів і тепер потроху божеволію, надихавшись пилом.
— Спи, Адо, — тихо промовив він, рушивши до дверей. — Завтра вже продовжимо.
Я провела його поглядом. Привид зник у стіні, залишивши по собі лише легкий холодок, який невдовзі розсіявся. Крісло знову стояло порожнє.
Опустивши голову на подушку, я важко видихнула. Перед очима досі було його обличчя, коли він удивлявся в ті кілька рядків про Лаурену.
«Шкода його…»
***
Кілька днів я витратила на те, щоб надати кімнатам, якими користувалася щодня, хоча б подоби чистоти. Озброївшись ганчіркою, відром і кривою мискою з комори, я мила підлогу, протирала полиці й вибивала пил із меблів, які так щедро залишив маркіз. Значну частину дня доводилося проводити навкарачки. Вода у відрі темнішала швидше, ніж я встигала дістатися наступного кутка.
Коли черга дійшла до холу, я лише зітхнула. Сенсу в такому великому просторі без прислуги чи хоча б помічниці не бачила. До того ж за ці дні вже й сама встигла наносити сюди бруду з вулиці.
Ітан стояв біля стіни й спостерігав за мною. Не знаю, чи йому було цікаво, чи він просто потроху з мене насміхався, але за легкою розмовою робота йшла приємніше. До його минулого ми поки не поверталися, хоча він час від часу шукав у бібліотеці інші книжки з відомостями про аристократів.
Коли у двері постукали, я підвела голову й насупилася. З Ернестом ми домовилися прогулятися ввечері, а зараз був лише полудень. Інших гостей я не чекала.
— Хто там? — тихо запитала я.
Ітан підняв брову. Я й сама знала, що треба було голосніше. Але якщо це місцеві колектори, то захисту я майже не мала, а до міста — година пішки.