Мій нестерпний привид

Загадкова власниця маєтку

— Ітане! — пискнула я, відскочивши. — Не лякай.

Привид виразно вигнув брову й схрестив руки на грудях.

— Я чекав тебе весь день. Уже подумав, що ти втекла. А ти приїхала з чоловіком у мій дім.

Я вже розтулила рота, щоб пояснити, хто такий Ернест і чому затрималася в магістраті, але його слова ніби облили мене холодною водою. Усі пояснення разом вилетіли з голови.

Втекла.

— Ти думав… що я втекла? — запитала я, дивлячись на нього. — Чому?

Ітан зморщив носа й провів великим пальцем по долоні, поглянувши кудись за ворота.

— Ну не те щоб думав. Просто припускав. Ти ж говорила, що ти не з цього світу й хочеш додому. От я й…

Він урвав себе, стиснув губи й відкашлявся.

— Нічого. Краще скажи, щось дізналася?

Я ще кілька секунд дивилася на нього. Згадалося, як він ходив біля брами й одразу пожвавішав, побачивши віз. Тепер його невдоволення здавалося трохи зрозумілішим. Але не стала розпитувати й опустила очі на ящик. Овочі треба було перенести до комори, та кілька хвилин вони могли почекати.

— Так, — уже тихіше відповіла я. — До маркіза маєтком володіла Лаурена Уестон. Потім його придбав маркіз. У нього він був двадцять три роки.

Я уважніше придивилася до Ітана, намагаючись визначити його вік. Крізь напівпрозорі обриси обличчя виднівся край дверей, і це трохи заважало.

— Тобі на вигляд близько двадцяти п’яти. Може, трошки більше. Ім’я не згадалося?

Ітан насупився, силкуючись щось пригадати. Поки він думав, я взялася за край ящика й потягнула його всередину. Дерево шорстко ковзнуло по каменю, але біля порога ящик довелося трохи підняти.

— Хи-ть! — мимоволі вирвалося в мене.

— Ану облиш! — вигукнув привид. — Ти що робиш? Не піднімай важке, дурепо!

— Га? — Я кліпнула й поглянула на овочі. — Вони не дуже важкі.

Привид ступив до мене, і під шкіру одразу забрався холодок. Я зіщулилася, відпустила ящик і відійшла. Ітан задоволено кивнув, поки я розтирала передпліччя, намагаючись зігрітися.

— Жінкам не можна носити важке, — поважно вимовив він.

Я розтулила рота, збираючись заперечити чи хоча б домовитися, але з ящика раптом злетіла картоплина. За нею — ще одна, а потім цибулина. Вони трохи похиталися в повітрі й попливли в бік кухні.

Я провела цей овочевий парад поглядом, підхопила кілька овочів і рушила слідом.

— Ти й так умієш?

Одна картоплина глухо стукнула об підлогу. Привид кинув на мене різкий погляд. Він ішов, трохи зігнувшись і виставивши руки вперед. Від напруження кінчик язика визирав між губами, і я підібгала губи, щоб не засміятися.

— Не відволікай! Не бачиш, я зосереджений.

— Гаразд. Не лізу, пане привиде.

Ітан цокнув язиком. Картоплина знову підлетіла й повернулася до строкатого строю. Цибулина попереду небезпечно хитнулася, проте втрималася в повітрі.

Я слухняно мовчала, тільки зручніше перехопила овочі в руках.

«Помідори йому довіряти не можна. А от картопля від кількох падінь не постраждає».

Коли більшість овочів уже була на кухні, а на печі грілася вода, я поклала на стіл аркуш з ім’ям Лаурени та роком продажу маєтку. Ітан схилився над записом. Він розглядав літери з такою уважністю й надією, що мені стало не по собі.

Він справді хотів згадати. Затримувався поглядом на кожному слові, ніби десь між ними могла ховатися підказка. Але, судячи з насуплених брів і стиснутих губ, нічого так і не впізнав.

— Ха-а… Нічого. Порожньо, — пробурмотів він під ніс, спершись руками на стільницю. — Я не знаю цього імені або не пам’ятаю. Не знаю.

— Може, пошукаємо про неї записи в бібліотеці? — запропонувала я, взявшись чистити картоплю. — Ти казав, що вона тут є. Може, знайдемо щось про неї? Діти там…

Ітан підвів голову й поглянув на мене з обережною надією.

— Ти думаєш, що я…

— Я поки нічого не думаю, — відповіла я, похитавши головою. — Але варто перевірити. Може, ти був якось пов’язаний із нею. Можливо, вона ще жива, і ми можемо розпитати її саму.

Привид відштовхнувся від столу й випростався. Я простежила за ним, а тоді повернулася до картоплини в руці. Тонка смужка шкірки обірвалася й упала до решти лушпиння.

Обіцяти йому я нічого не могла. Як і самій собі: досі навіть не розуміла, як саме вибиратимуся із цього тіла за кілька тижнів. Поки що ми обоє мали лише здогадки, за які дуже хотілося вхопитися.

— А цей Ернест давно торгує?

— М? — Я зупинилася. — Не знаю, а що? Він наче недавно в місті, але я не встигла дізнатися, скільки саме.

— М-м-м, — протягнув Ітан, трохи піднявши підборіддя. — Овочі дорого обійшлися?

Я опустила ніж і кинула очищену картоплину у воду. Та хлюпнула, вихлюпнувши кілька крапель на підлогу.

— Він нічого за них не взяв.

— Який щедрий, — фиркнув привид. — Підвіз, значить, теж безкоштовно?

— Ем… Так? Так вчиняють хороші люди. Мабуть, я мала досить жалюгідний вигляд. Як котик, якого залишили на узбіччі, і ти не можеш пройти повз.

Ітан поглянув на мене й підняв брови. На мить я відчула себе на парі: відповіла викладачеві якусь нісенітницю на просте запитання й тепер стояла перед повною аудиторією, очікуючи вироку. Бракувало лише когось за спиною, хто пошепки підказав би правильну відповідь.

— Ти зараз серйозно?

— Так. Начебто, — я розгублено ковзнула поглядом по столу. — Думаєш, треба було йому впхнути гроші? Якось здалося неввічливим так наполягати. Він сказав, що за картоплю нічого не вимагатиме. Це прозвучало… щиро.

Привид пирхнув і відвернувся до мене спиною. Я взяла наступну картоплину, вважаючи своє пояснення цілком пристойним і вичерпним. Ернест допоміг, я подякувала. Не бачила, що тут іще обговорювати.

— Ну добре, — видихнув Ітан, опанувавши себе. Він повернувся, але кутики його губ підозріло смикалися. — Повернімося до нашої картоплі. Що готуватимеш із настільки різноманітних інгредієнтів?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше