Мій нестерпний привид

Загадкова власниця маєтку

Чиновник аж випростався. Зняв монокль і неквапливо протер його хустинкою, що лежала на столі. Я залишилася біля дверей, чекаючи відповіді. Якщо такого порядку немає — піду в чергу. А якщо є, то не втрачатиму можливості лише через співчуття до людей у коридорі.

— А ви аристократка? — уже тихіше запитав він.

Усередині загорівся вогник. Ось воно.

— За документами я донька покійного маркіза Атвуда.

Чоловік оглянув мене з ніг до голови. Я й сама знала, що мало нагадувала аристократок із тих книжок, які читала потайки, запевняючи маму, що навчаюся. Проста сукня, припорошене дорогою взуття й сумка, яку я досі тримала перед собою, навряд чи справляли потрібне враження.

— Представтеся.

Я ступила ближче до столу.

— Аделаїда Атвуд, — вимовила чітко.

Представлятися цим ім’ям було неприємно, ніби я привласнювала чуже життя. На мить захотілося додати щось від себе, якось відмежуватися від цієї неправди. Але пояснення тут нічого б не поліпшили, тож я дістала документи й залишилася чекати.

Чиновник розгорнув товстий довідник. Назви я не бачила, та була певна, що він шукає мене в реєстрі аристократів чи чомусь подібному. Палець ковзав уздовж рядків, час від часу зупиняючись.

Нарешті він знайшов потрібний запис, перевів погляд праворуч і ледь помітно скривив губи. Проте швидко опанував себе й жестом указав на стілець.

Я б усміхнулася, якби далі розмова не пішла про борги. Їх, на жаль, не списували разом зі зміною тону чиновника.

Тепер він говорив ввічливо й пояснював усе зрозуміло. Розкладав переді мною папери, указував на дати й суми. Зрештою я написала заяву з проханням відстрочити платежі у зв’язку з нещодавнім успадкуванням маєтку. Поки чиновник переглядав її, ще раз перевірила, чи забрала всі свої документи.

— А де я можу дізнатися, кому належав маєток до мого… батька? — обережно запитала я, підводячись.

Він підвів на мене очі й затримав погляд.

— Вам навіщо, леді?

— Це заборонено?

Чоловік відкинувся на спинку крісла й підняв брови. Сказати, що я шукаю відомості про привида, було б не найкращим завершенням розмови.

— Хотілося б дослідити історію маєтку, — випалила я натомість і скривилася від власної незграбності.

Прозвучало так, ніби я щойно це вигадала. Власне, так і було.

— До архіву, — видихнув чоловік і поглянув на годинник. — Але покваптеся, вони працюють лише до обіду.

Я простежила за його поглядом. Стрілки круглого настінного годинника показували за п’ять хвилин першу.

Попрощавшись, я підхопила поділ, який плутався в ногах, і вийшла в коридор. Тут мене зустріли осудливими поглядами й невдоволеними вигуками.

— Вибачте! — вигукнула я й пішла швидким кроком.

Архів був на другому поверсі. Я поспішила сходами, не озираючись і притримуючи сумку. Біля потрібного кабінету сухорлявий чоловік у жилеті, з текою під пахвою, уже замикав двері.

— Перепрошую, — покликала я, піднявши руку. — Ви не могли б затриматися на кілька хвилин? Будь ласка… У мене лише одне запитання.

Він обернувся. Сірі, глибоко посаджені очі ковзнули по мені без особливого зацікавлення. Я зупинилася за крок від нього й поправила пасмо, що вибилося з нашвидкуруч зібраного пучка на потилиці.

— Що у вас за «швидке запитання»? — промовив він сухим, хрипким голосом.

— Я хотіла б дізнатися про колишніх власників успадкованого мною маєтку. Досліджую його історію… Якщо така є, звісно.

Чоловік на мить заплющив очі, не виймаючи ключа із замка. Я чекала. Повертатися сьогодні без відповіді, яку обіцяла Ітану, не хотілося. Як і знову долати цю дорогу завтра.

— Гаразд, — усе ж погодився він і повернув ключ у зворотний бік.

Я тихо видихнула.

— Дякую. Справді.

Він нічого не відповів, лише відступив, пропускаючи мене всередину.

В архіві стояли високі стелажі, пахло папером і пилом. Тут було тихіше, ніж у коридорах унизу: тільки рипіння стільця та шелест сторінок порушували тишу. Я сіла, розправила спідницю на колінах і спостерігала, як чоловік шукає моє прізвище в журналі.

Знайшовши запис, він повільно підвівся й попрямував до стелажів. Витягнув одну теку, переглянув, повернув на місце. Потім узяв іншу.

Минуло хвилин двадцять, можливо, й більше. Я гостро відчула відсутність телефону. Рука за звичкою потягнулася до сумки, але я вчасно зупинилася й знову взялася розглядати шпалери.

— Аделаїда Атвуд…

— Так, — я різко випросталася.

Архіваріус лише побіжно глянув на мене й знову схилився над старим журналом.

— До вашого батька маєтком Атвудів володіла… Лаурена Уестон. Але…

Він перегорнув сторінку, і я мимоволі подалася вперед. Це коротке «але» мені вже не подобалося.

— Уестони вже десять років як втратили титул. Боюся, зв’язатися з ними щодо відомостей неможливо. Чинної адреси тут не зазначено.

«Лаурена Уестон…»

— Я можу записати її ім’я?

— Так, звісно.

Чоловік дав мені перо й папір. Писати пером замість ручки було дивно, але, на щастя, руки Аделаїди знали свою справу. Я занотувала ім’я невідомої жінки й дату переходу маєтку до нового власника.

Коли вийшла на вулицю, усередині залишилося дивне відчуття — ні надія, ні розчарування. Я зупинилася осторонь від входу й перечитала запис.

Лише ім’я та рік. Лаурена Уестон перестала володіти маєтком двадцять три роки тому. Тоді ж його придбав маркіз Атвуд.

Я не знала, чи допоможе це Ітану, але обережно склала аркуш і сховала до решти документів. Усе ж більше, ніж було вранці.

Тепер треба купити овочів і хоча б хліба.

Приблизне уявлення про ціни завдяки спогадам Аделаїди я мала. А от любові до ринків — ні. Удома віддавала перевагу супермаркетам і касам самообслуговування.

Погляд надто охоче зачепився за одного продавця.

Молодий чоловік тримав ящик картоплі, збираючись поставити його на віз. На вигляд ми були приблизно однолітками. Русяве волосся трохи розтріпалося, закочені рукави сорочки відкривали сильні засмаглі передпліччя. Широкі плечі, світло-сірі очі й веснянки на носі та щоках надавали йому напрочуд привітного вигляду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше