Заснути в незнайомому місці було складно. Картопля з овочами виявилася ситною, і шлунок уже не видавав жалібних звуків, але туга за домом нікуди не зникла. Варто було заплющити очі, як переді мною поставала мама: міцно обіймала й за звичкою говорила, що я надто худа.
Поруч завжди був тато. У дитинстві я ховалася за його широкою спиною й вірила, що він може захистити мене від усього світу та розв’язати будь-яку проблему. З роками ця впевненість майже не змінилася. Я телефонувала йому, коли в гуртожитку щось ламалося або комендант укотре на нас сварився.
Він завжди приїжджав. Розмовляв, заспокоював і привозив гостинці від мами. І якось непомітно все ставало простішим.
Тепер, коли найбільше хотілося зателефонувати й тихо попросити: «Тату, забери мене звідси», — я не могла цього зробити.
Я ковтнула, намагаючись стримати сльози, але вони все одно потекли на подушку. Мама з татом, мабуть, уже чекали на мене. На столі стояла святкова вечеря, мама вкотре поглядала на телефон…
Я перевернула подушку сухим боком догори. Не треба. Я не знала, що зараз відбувається вдома, і від цих уявних картин ставало тільки гірше.
Привид, напевно, блукав маєтком. Він не потребував ні їжі, ні сну, зате потребував мене. І, хоч як дивно було це визнавати, я теж потребувала його.
Спогади Аделаїди допомагали орієнтуватися в чужому житті, але нічого не підказували про повернення додому. Щоразу, коли я намагалася згадати день обміну душами, починала боліти голова. Виринали лише уривки: дзеркало, яскраве сяйво, переляк і темрява.
Дуже схоже на те, що пережила я. Тільки в іншому світі.
«Щире бажання».
Чиє? Того, хто проводив ритуал? Але Аделаїда, наскільки я могла зрозуміти з її спогадів, нікуди не хотіла переміщатися. Я теж.
У цьому щось не сходилося. Завтра треба буде ще раз прочитати книгу — уважно, від початку, а не вихоплюючи окремі слова.
Десь у коридорі скрипнула дошка. Я прислухалася. Ще кілька годин тому присутність Ітана лякала мене, а тепер було легше від думки, що я тут не сама.
Підтягнувши ковдру до плечей, я влаштувалася зручніше. Поступово думки почали плутатися, і я нарешті заснула.
Уранці за звичкою потягнулася до тумбочки по телефон. Рука ковзнула дерев’яною поверхнею, але пальці нічого не намацали. Я розплющила очі.
— Упав? — хрипко пробурмотіла я.
— Хто?
Від несподіванки я рвучко сіла. Кімната хитнулася, і довелося спертися на матрац, перечікуючи запаморочення.
— Чого ж ти така квола, га? — буркнув Ітан. — Я прийшов тебе розбудити. Пора до магістрату, збирайся. Покажу, де кабінет і документи Аделаїди.
— І тобі доброго ранку, — сонно промовила я, відгортаючи волосся з обличчя. — Дай мені кілька хвилин.
— На що?
Я глянула на свою нічну сорочку, потім на нього.
— Перевдягнутися. Зачекаєш за дверима?
— А. Добре.
Він вийшов, і я опустила ноги на підлогу. Капці стояли біля ліжка, поряд лежала вчорашня сукня. Усе було на своїх місцях. Усе, крім мене.
***
Кабінет був неподалік від спальні й мав не кращий вигляд, ніж решта кімнат. На підлозі лежав старий запилений килим, вицвілий і витертий за довгі роки. Під стелею відставали шпалери, де-не-де виднілися патьоки. У повітрі стояв затхлий запах.
На стелажах тіснилися книжки й теки. Частину меблів накривали тканинні чохли, посірілі від пилу. На відкритій стільниці лежали нерозпечатані конверти й кілька документів.
Я взяла один із них. На дешевому папері були викладені відомості про спадщину. Інший документ, на значно якіснішому аркуші, засвідчував, що маркіз визнав свою позашлюбну доньку й надав їй право носити його прізвище — Атвуд.
Унизу стояла печатка з гербом: двоголова змія обвивала троянду, роззявивши пащі в різні боки. Герб перетинав тонкий жезл. Із пам’яті Аделаїди одразу виринуло пояснення: знак її позашлюбного походження.
Я перевела погляд на стос листів, і слідом озвався інший, значно неприємніший спогад.
Борги.
Ітан обійшов стіл і зупинився біля вікна. Сонячне світло проходило крізь нього, роблячи обриси ще менш виразними.
— Отже, тобі треба піти до магістрату. Там візьмеш довідку…
— Про поточну заборгованість? — закінчила я за нього.
— Ти звідки знаєш?
— Вивчала дещо схоже. — Я розправила загнутий кутик документа. — А заяву про відстрочення платежів там можна подати?
— Думаю, так. На місці точніше підкажуть.
Я взялася за конверти. Більшість містили майже однакові повідомлення: змінювалися дати, суми заборгованості й формулювання ввічливих погроз конфіскувати майно. За два роки боргів набігло чимало. Схоже, маркіз, який намагався продати маєток, не надто переймався платежами.
Я розклала листи за датами й відсунула останню вимогу окремо. Її варто було взяти із собою.
Інші листи були від слуг, яким він заборгував платню. Одна жінка просила повернути хоча б частину заробленого. Я перечитала її прохання.
Неприємно було думати, що хтось чекав цих грошей, поки маркіз намагався позбутися маєтку. Не я наймала цих людей і не я затримувала їм платню, але тепер вони звертатимуться до мене.
Я поклала лист до документів. Спершу треба з’ясувати, скільки й кому заборгували. Обіцяти щось, навіть не порахувавши грошей у гаманці, було б безглуздо.
— Добре… — промовила я, хоча нічого доброго в цьому не було. — Тоді спочатку довідка й відстрочення. Потім дізнаюся про колишніх власників маєтку, бо тут згадані лише Аделаїда й маркіз Атвуд. А дорогою назад куплю продукти.
— Ось. Уже схоже на план.
Його задоволений тон трохи мене підбадьорив. Я почала складати папери, але одне запитання не давало спокою.
— Ітане, а навіщо тобі знати, хто ти?..
Він завмер біля вікна, і я зрозуміла, як це прозвучало.
— Я маю на увазі… Ти сподіваєшся, що тоді зможеш піти звідси?
— Адо. Непросто провести два роки, навіть не знаючи, як тебе звуть і ким ти був. Я не пам’ятаю ні свого життя, ні смерті. Нічого про себе.