Мій нестерпний привид

Світ, якого я не обирала.

Нагору ми піднімалися мовчки. Сказавши, що не може покинути маєток, Ітан підозріло притих. Я не намагалася його розговорити. Питати, чи відчуває щось привид, теж здавалося мені жорстоким.

У коридорі, де доводилося обережно ступати дошками, що скрипіли від кожного кроку, чоловік пришвидшив ходу. Свідомо чи ні — я не зрозуміла, але в якийсь момент перестала за ним устигати.

Книга була важкою, порізи й садна на ногах відгукувалися болем на кожен крок, та й сама я не надто звикла поспішати.

— Гей, ну ти чого там? — роздратовано буркнув привид, розвернувшись на п’яті.

Я винувато підвела на нього очі й уже розтулила рота, щоб попросити йти повільніше, коли мій шлунок видав протяжний, жалібний звук. Ітан повільно перевів погляд із мого обличчя на живіт. Я поспіхом затулила його книгою й відступила на крок.

— Перепрошую. Я… Просто людям треба їсти. — Я зіщулилася. — Може, тут є якась їжа?

Привид натомість розреготався й відвернувся до стіни. Я ніяково переступила з ноги на ногу, підібгала пальці й утупилася в паркет, відчуваючи, як палає обличчя.

— Тут ти навряд чи знайдеш щось їстівне, — кинув він, удавши, що витирає сльозу з куточка ока. — Але Аделаїда наче рахувала якісь гроші. Дрібнота, та на овочі вистачить.

Я підвела на нього погляд і трохи примружилася, рушивши слідом: чекати на мене він навіть не збирався.

— Ти стежив за нею?

— Я? Ні. Просто хотів вигнати з мого, — наголосив привид, — дому.

Мені знадобилося трохи часу, щоб зіставити його слова з усім, що він уже встиг розповісти.

— Твого?.. Ти ж казав, що нічого про себе не пам’ятаєш.

Ітан байдуже знизав плечима. Ми минули сходи, що вели на другий поверх, і він зупинився біля одних із дверей.

— Це єдиний дім, який я мав. Тому він мій.

Одним помахом руки привид розчахнув двері — різкіше, ніж було потрібно. Вони голосно грюкнули об стіну, а він зайшов усередину.

— Не думаю, що це так працює… — прошепотіла я.

Привид не почув і продовжив:

— Покупці тікали, варто було їх налякати, а Аделаїда виявилася несприйнятливою до всього цього. Чим страшенно мене дратувала.

Ми ввійшли до просторої спальні. Свого часу вона, мабуть, була неймовірно розкішною. Високі стелі, великі вікна, квіткові шпалери… Зараз тут залишилося лише відлуння колишньої розкоші.

— Це моя спальня?

— Угу.

Ітан підійшов до шухляди, і та різко висунулася. Я знову здригнулася. Схоже, до такого доведеться звикати.

— Ось. Тут її гаманець. Завтра підеш у місто до магістрату. Дорогою назад купиш щось із їжі, а далі придумаємо, де взяти грошей.

Живіт неприємно стиснувся. Я досі стояла на порозі й роздивлялася спальню, коли привид повернувся до мене.

— Я не вкраду твою книгу, Адо, — сухо промовив він.

Я опустила погляд на темну палітурку, яку притискала до грудей, і повільно послабила хватку, шукаючи, куди покласти книгу.

— Щодо завтра… А сьогодні мені що їсти? — обережно запитала я, поклавши книгу на полицю над каміном. — Аделаїда ж мала щось їсти всі ці дні.

Привид на кілька секунд замислився, а тоді уважніше оглянув мене з голови до ніг. Його погляд затримався на розбитих колінах, подряпаних долонях, які я намагалася сховати в рукавах, і розтріпаному білявому волоссі, що спадало безладними хвилями майже до талії.

— О… Тільки помітив.

Я відвернулася до вікна. Привид більше нічого не сказав, але почав провалюватися крізь підлогу. Мої очі округлилися, і я мимоволі кинулася до нього.

— Ой! Ти куди?

Ітан пирхнув і підняв брову.

— На кухню, дурненька. Зараз перевірю, що вона там їла. Повернуся через двері, а ти поки приведи себе до ладу.

Із цими словами він зник у підлозі, а я залишилася стояти з розтуленим ротом, здивовано кліпаючи.

— Зручно, — тихо зауважила я й озирнулася.

У шафі знайшлися кілька довгих суконь старомодного крою із цупкої тканини, чисті нічні сорочки й білизна. Я злегка почервоніла. Було відчуття, ніби копирсаюся в чужих речах, але іншого виходу я не мала.

«Аделаїдо, перепрошую. Я все виперу й залишу чистим. Дякую».

У кімнаті знайшлася глибока миска з водою, а поруч — рушник. Я обмила рани й обличчя, витерлася, абияк пригладила волосся та перевдягнулася в чисту сукню болотяно-зеленого кольору.

— Можна? — пролунало з-за дверей.

— Так.

Я поспішила сама відчинити двері. Чоловік пройшов повз і гордо випростався, зчепивши руки за спиною.

— Там є картопля, морква й хліб. Ще бачив помідор… Його вже немає.

Я кліпнула.

— Чому? Згнив?

— Ні. Вирішив перевірити, чи не гнилий, і… — він невизначено помахав руками в повітрі, — перестарався. Тобі треба буде протерти стіну.

Мої губи смикнулися. Привид насупився, а я затулила рота рукою й тихо пирснула, намагаючись стримати сміх. Вийшло погано: щойно я уявила Ітана й той нещасний помідор, сміх прорвався крізь долоню.

— Та смійся, — буркнув Ітан. — Але прибрати доведеться. Засмердиться ж.

Я енергійно закивала й усе ж випросталася, поглянувши на чоловіка. Він теж ледь усміхався, спостерігаючи за мною, а тоді коротко кивнув.

— Ти відчуваєш запахи? — запитала я, витираючи сльози з очей.

— Відчуваю, — кинув чоловік і рушив у коридор. — Ходімо вже. Бо ще загубишся, а мені потім тебе шукати.

Взувши м’які капці, які знайшла біля ліжка, я почовгала за Ітаном. Він усе одно йшов швидко, а сил після всього в мене залишилося небагато.

— Ітане… Прошу, йди повільніше, — протягнула я, намагаючись його наздогнати. — Я не звикла швидко ходити.

— М? — Він озирнувся, але сповільнив ходу. — Це ще чого?

Я мимоволі торкнулася грудей. Шраму там не було. Аделаїда мала світлу, чисту шкіру, але багаторічні звички не могли зникнути в одну мить.

— Просто не звикла.

Ітан примружився й простежив поглядом за моєю рукою, яку я поспіхом сховала за спиною. Потім фиркнув, відвернувся й рушив повільніше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше