Сидячи на кухні, куди мене привів привид, я дивилася на воду в кухлі й не могла повірити в усе, що сталося за останню годину. У моїй голові юрмилися чужі спогади.
Занедбаний маєток, у якому я опинилася, дістався у спадок позашлюбній доньці маркіза Атвуда. Вона прийняла його з надією на краще життя. Та варто було їй побачити, що саме вона успадкувала, як ця надія розсипалася. У її спогадах досі жило гірке розчарування.
Борги перед слугами й податковою службою. Слава будинку з привидами. І небезпідставна, судячи з того, хто стояв неподалік і свердлив мене поглядом.
— Допила? — незадоволено буркнув він. — Ти так кричала, просто жах. Ніби привида побачила… Стривай, ти ж його й побачила.
Це була жалюгідна спроба пожартувати. Я лише похитала головою й поглянула на нього.
— Як тебе звуть? — тихо запитала я.
Чоловік знизав плечима.
— Не знаю. Я прокинувся тут два роки тому, нічого про себе не пам’ятаючи. Тому ти й потрібна мені, — хмикнув він і переступив з ноги на ногу.
Мої пальці міцніше обхопили кухоль. Я була голодною, втомленою й наляканою.
— Чим я можу тобі допомогти? — промовила я, не дивлячись на нього. — Я й собі не надто можу…
Привид схилив голову набік, роздивляючись мене. Вигляд я мала жалюгідний.
— Якось ти змінилася. Аделаїда ходила тут і лаялася через обідрані шпалери та дірки в підлозі, а ти… Тихіша.
Я все ж підвела на нього очі й стиснула губи.
— Бо я не вона. Я справді не знаю, як це сталося. Мене затягнуло в дзеркало… І я опинилася тут. У мене чужі спогади в голові, чуже тіло й чужий будинок. Я хочу додому.
Нижня губа знову затремтіла. Привид зітхнув і змахнув рукою. Мені в обличчя прилетіла чиста хустинка й повільно сповзла на коліна.
— Не рюмсай, — фиркнув чоловік. — Тобто… ти не Аделаїда?
Я кліпнула й поглянула на хустинку.
— Не вона, — підтвердила я, витираючи щоки. — Тільки що із цим робити — не знаю.
Привид виразно підняв брову, спостерігаючи за мною.
— А як же тебе насправді звуть? Якщо не Аделаїда.
Я розтулила губи, щоб назвати своє ім’я, але горло раптом стиснуло. Схопившись за шию, я закашлялася.
— Та що знову не так? Ти померти вирішила?
Я похитала головою.
— Не… не можу вимовити, — прохрипіла я, задихаючись. — Знаю, але не можу…
— Облиш, — випалив привид. — Не кажи. Буду звати тебе просто Адою. Добре?
У його голосі звучала дивна паніка. Я ще кілька разів кашлянула в долоню, але наступний видих зірвався на тихий сміх, який я марно спробувала приховати за рукою.
— В… вибач. Ти просто… Добре, — я опанувала себе й відвела погляд. — Називай поки Адою.
Привид схилив голову набік, не розуміючи моєї реакції. Мені ж зовсім не хотілося пояснювати причину цього нервового сміху.
— А як щодо тебе? — змінила я тему, акуратно складаючи хустинку. — Мені називати тебе просто привидом?..
Чоловік замислився, поглянувши у вікно. За ним виднівся сад, такий самий занедбаний, як і маєток. Троянди розрослися, живопліт утратив форму, а трава пробилася між камінням, майже сховавши доріжку.
— Назви мене якось, — запропонував він, випроставшись. — Обери щось… красиве й горде. Наприклад… Леонардо.
Останнє слово він вимовив протяжно, смакуючи кожен звук. Я кліпнула.
— Як черепашку, — вирвалося в мене.
Він кинув на мене холодний погляд. Я зіщулилася, але усмішка все одно пробилася.
— Як кого?
— Вибач. У мене із цим ім’ям свої асоціації… Може, щось інше?
Привид уважно оглянув мене, ніби шукаючи підступу, потер підборіддя й зробив кілька кроків убік. Дорогою до кухні я попросила його триматися за кілька кроків від мене, адже від нього тягнуло холодом. Поки що він дотримувався нашої домовленості.
— Я не знаю! — буркнув він, розвівши руки. — Як узагалі самому собі обрати ім’я? Цим займаються батьки. У мене ж воно теж має бути…
Я погодилася кивком.
— Тоді давай я оберу?
— І як ти мене назвеш?
Довелося трохи напружити пам’ять, перебираючи знайомі імена. Чоловік був красивим. За життя жінки, мабуть, не давали йому проходу. Тож і ім’я мало бути відповідним.
— Як щодо… Ітана? — обережно запропонувала я. — Гарне ім’я, легко запам’ятовується… Начебто.
Чоловік беззвучно поворушив губами. Я не квапила його. Натомість розглядала свої руки. Під нігтями був бруд, у подряпинах на долонях запеклася кров. Ці руки зовсім не скидалися на ніжні руки аристократок із тонкими пальцями, про які я читала в книжках.
Аделаїда, хоч і мала шляхетне походження по батькові, жила з бабусею досить бідно. А коли тієї не стало, отримала спадок, на який покладала більше надій, ніж він міг виправдати.
— Гаразд. Буду поки Ітаном, — озвався привид. — А що з нашою домовленістю? Мені треба, щоб ти дізналася, хто я такий.
Я підвела на нього очі й кілька разів кліпнула. Та не встигла нічого сказати, як він продовжив:
— Я допоможу. Про себе не пам’ятаю нічого. Зате пам’ятаю все, що стосується фінансів і домовленостей із державними службами. Та й людей знаю. Говорити з ними, щоправда, не можу, але зможу підказати щось корисне.
Ітан говорив слушно, але я досі сподівалася повернутися додому, тож нічого обіцяти йому не хотіла.
— Слухай… Ти не бачив, що сталося з Аделаїдою там, біля дзеркала? — тихо, з надією запитала я. — Ітане, я б хотіла тобі допомогти, правда. Ти, здається, щиро просиш… Але спочатку я хочу дізнатися, чи можу взагалі повернутися додому.
Привид випростався. Він уже розтулив рота, щоб заперечити, але в останню мить стримався. Можливо, через вираз мого обличчя. А може, і сам зрозумів, що я маю рацію.
— Добре, — фиркнув він, поправивши лацкани. — Спочатку оглянемо місце, де ти опинилася. А щодо того, чи бачив я…
Він потер підборіддя й відвів погляд.
— Ні. Я кілька днів намагався вигнати тебе з мого дому, але ти чомусь не реагувала ні на холодні доторки, ні на те, що я скидав речі… А потім знайшов тебе непритомною в підвалі.