Мій нестерпний привид

Світ, якого я не обирала.

Сидячи на кухні, куди мене привів привид, я дивилася на воду в кухлі й не могла повірити в усе, що сталося за останню годину. У моїй голові юрмилися чужі спогади.

Занедбаний маєток, у якому я опинилася, дістався у спадок позашлюбній доньці маркіза Атвуда. Вона прийняла його з надією на краще життя. Та варто було їй побачити, що саме вона успадкувала, як ця надія розсипалася. У її спогадах досі жило гірке розчарування.

Борги перед слугами й податковою службою. Слава будинку з привидами. І небезпідставна, судячи з того, хто стояв неподалік і свердлив мене поглядом.

— Допила? — незадоволено буркнув він. — Ти так кричала, просто жах. Ніби привида побачила… Стривай, ти ж його й побачила.

Це була жалюгідна спроба пожартувати. Я лише похитала головою й поглянула на нього.

— Як тебе звуть? — тихо запитала я.

Чоловік знизав плечима.

— Не знаю. Я прокинувся тут два роки тому, нічого про себе не пам’ятаючи. Тому ти й потрібна мені, — хмикнув він і переступив з ноги на ногу.

Мої пальці міцніше обхопили кухоль. Я була голодною, втомленою й наляканою.

— Чим я можу тобі допомогти? — промовила я, не дивлячись на нього. — Я й собі не надто можу…

Привид схилив голову набік, роздивляючись мене. Вигляд я мала жалюгідний.

— Якось ти змінилася. Аделаїда ходила тут і лаялася через обідрані шпалери та дірки в підлозі, а ти… Тихіша.

Я все ж підвела на нього очі й стиснула губи.

— Бо я не вона. Я справді не знаю, як це сталося. Мене затягнуло в дзеркало… І я опинилася тут. У мене чужі спогади в голові, чуже тіло й чужий будинок. Я хочу додому.

Нижня губа знову затремтіла. Привид зітхнув і змахнув рукою. Мені в обличчя прилетіла чиста хустинка й повільно сповзла на коліна.

— Не рюмсай, — фиркнув чоловік. — Тобто… ти не Аделаїда?

Я кліпнула й поглянула на хустинку.

— Не вона, — підтвердила я, витираючи щоки. — Тільки що із цим робити — не знаю.

Привид виразно підняв брову, спостерігаючи за мною.

— А як же тебе насправді звуть? Якщо не Аделаїда.

Я розтулила губи, щоб назвати своє ім’я, але горло раптом стиснуло. Схопившись за шию, я закашлялася.

— Та що знову не так? Ти померти вирішила?

Я похитала головою.

— Не… не можу вимовити, — прохрипіла я, задихаючись. — Знаю, але не можу…

— Облиш, — випалив привид. — Не кажи. Буду звати тебе просто Адою. Добре?

У його голосі звучала дивна паніка. Я ще кілька разів кашлянула в долоню, але наступний видих зірвався на тихий сміх, який я марно спробувала приховати за рукою.

— В… вибач. Ти просто… Добре, — я опанувала себе й відвела погляд. — Називай поки Адою.

Привид схилив голову набік, не розуміючи моєї реакції. Мені ж зовсім не хотілося пояснювати причину цього нервового сміху.

— А як щодо тебе? — змінила я тему, акуратно складаючи хустинку. — Мені називати тебе просто привидом?..

Чоловік замислився, поглянувши у вікно. За ним виднівся сад, такий самий занедбаний, як і маєток. Троянди розрослися, живопліт утратив форму, а трава пробилася між камінням, майже сховавши доріжку.

— Назви мене якось, — запропонував він, випроставшись. — Обери щось… красиве й горде. Наприклад… Леонардо.

Останнє слово він вимовив протяжно, смакуючи кожен звук. Я кліпнула.

— Як черепашку, — вирвалося в мене.

Він кинув на мене холодний погляд. Я зіщулилася, але усмішка все одно пробилася.

— Як кого?

— Вибач. У мене із цим ім’ям свої асоціації… Може, щось інше?

Привид уважно оглянув мене, ніби шукаючи підступу, потер підборіддя й зробив кілька кроків убік. Дорогою до кухні я попросила його триматися за кілька кроків від мене, адже від нього тягнуло холодом. Поки що він дотримувався нашої домовленості.

— Я не знаю! — буркнув він, розвівши руки. — Як узагалі самому собі обрати ім’я? Цим займаються батьки. У мене ж воно теж має бути…

Я погодилася кивком.

— Тоді давай я оберу?

— І як ти мене назвеш?

Довелося трохи напружити пам’ять, перебираючи знайомі імена. Чоловік був красивим. За життя жінки, мабуть, не давали йому проходу. Тож і ім’я мало бути відповідним.

— Як щодо… Ітана? — обережно запропонувала я. — Гарне ім’я, легко запам’ятовується… Начебто.

Чоловік беззвучно поворушив губами. Я не квапила його. Натомість розглядала свої руки. Під нігтями був бруд, у подряпинах на долонях запеклася кров. Ці руки зовсім не скидалися на ніжні руки аристократок із тонкими пальцями, про які я читала в книжках.

Аделаїда, хоч і мала шляхетне походження по батькові, жила з бабусею досить бідно. А коли тієї не стало, отримала спадок, на який покладала більше надій, ніж він міг виправдати.

— Гаразд. Буду поки Ітаном, — озвався привид. — А що з нашою домовленістю? Мені треба, щоб ти дізналася, хто я такий.

Я підвела на нього очі й кілька разів кліпнула. Та не встигла нічого сказати, як він продовжив:

— Я допоможу. Про себе не пам’ятаю нічого. Зате пам’ятаю все, що стосується фінансів і домовленостей із державними службами. Та й людей знаю. Говорити з ними, щоправда, не можу, але зможу підказати щось корисне.

Ітан говорив слушно, але я досі сподівалася повернутися додому, тож нічого обіцяти йому не хотіла.

— Слухай… Ти не бачив, що сталося з Аделаїдою там, біля дзеркала? — тихо, з надією запитала я. — Ітане, я б хотіла тобі допомогти, правда. Ти, здається, щиро просиш… Але спочатку я хочу дізнатися, чи можу взагалі повернутися додому.

Привид випростався. Він уже розтулив рота, щоб заперечити, але в останню мить стримався. Можливо, через вираз мого обличчя. А може, і сам зрозумів, що я маю рацію.

— Добре, — фиркнув він, поправивши лацкани. — Спочатку оглянемо місце, де ти опинилася. А щодо того, чи бачив я…

Він потер підборіддя й відвів погляд.

— Ні. Я кілька днів намагався вигнати тебе з мого дому, але ти чомусь не реагувала ні на холодні доторки, ні на те, що я скидав речі… А потім знайшов тебе непритомною в підвалі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше