Мій нестерпний привид

Світ, якого я не обирала.

Коли мені виповнилося двадцять, я щойно перейшла на другий курс юридичного університету. Того злощасного дня я приїхала до батьків у село, щоб відсвяткувати свій день народження й погостювати в них на вихідних.

Дні потроху ставали теплішими. Сонце вже хилилося за горизонт, фарбуючи небо в помаранчеві відтінки, а вечірня прохолода змушувала щулитися й ховати шию в комір тонкої кофти.

— Треба було вдягнутися тепліше, — зітхнула я, котячи за собою валізу.

Від автобусної зупинки до дому було не так уже й далеко. Але доводилося оминати ями в асфальті й калюжі після недавнього дощу та постійно пильнувати, щоб нечасті автомобілі не оббризкали мене брудною водою з ніг до голови.

Ноги вже вкрилися сиротами. Штани я теж визнала зайвими: опівдні було доволі тепло, тож шорти здалися кращим варіантом. За спиною згасали останні сонячні промені, а місяць світив дедалі яскравіше.

Навіть неприродно яскраво.

На півдорозі в мене заболіла голова. Кожен крок боляче віддавався у скронях, а короткі вітання односельців почали дратувати.

«Замовкніть…»

Зрештою я зупинилася, щоб перевести дух. Мене злегка хитнуло, і я, згадавши курси першої допомоги, присіла, щоб не знепритомніти стоячи. До головного болю додалося дивне печіння в ділянці шраму, що перетинав мої груди.

Старий шрам після операції на серці. Я не любила згадувати про нього без потреби й здебільшого ховала — навіть купальники обирала закриті. Та він не давав про себе знати вже багато років.

Тому це печіння налякало мене не на жарт. Я змусила себе підвести очі й поглянути на вулицю. Вона здалася мені водночас знайомою і чужою.

— Що за… — ледь вимовила я, і скроню прострелив новий спалах болю.

Зігнувшись, я обхопила голову руками. Боліло так сильно, що я перестала чути навіть себе. Хотілося покликати на допомогу, але голос підводив, зриваючись на тихий, жалібний стогін.

Місячне світло ніби навмисно стало ще яскравішим. Усе, що я бачила перед собою, — власні коліна й біле, неприродно біле сяйво навколо.

— Допоможіть… Хто-небудь… — ледь промовила я, ворухнувши пересохлими губами. — Будь ласка…

Серед білосніжного простору погляд вихопив щось синє. Я мимоволі повернула голову, і мене потягнуло туди з такою силою, що це годі було передати словами.

Ніби після тривалої спраги я нарешті знайшла джерело прохолодної води. Я підвелася на тремтячі ноги, наче тіло рухалося саме. У ту мить я забула і про валізу, і про біль. Адже з кожним обережним кроком він відступав.

Синє сяйво манило мене, мов вогонь метелика. Я простягнула до нього руку.

«Дзеркало?»

Просто посеред вулиці стояло старовинне дзеркало в латунній рамі. Заввишки з людину, воно трималося без жодної опори. Мого відображення в ньому не було, та я все одно хотіла його торкнутися.

Як же я хотіла його торкнутися.

Рука пройшла крізь світло, не зустрівши опору. На мить я завмерла, примружившись. Підсвідомість била на сполох, але тіло не опиралося. Мене смикнуло вперед.

— А! — тільки й устигла скрикнути я.

Волосся відкинуло назад, в обличчя вдарив холод. Я до болю заплющила очі, поки мене тягнуло крізь темряву в невідоме. Хотілося кричати, хапатися за стіни й вириватися з чужої хватки, але тіло, кляте тіло, просто перестало слухатися.

На мить рух припинився, і я зависла в просторі, що не мав ні стін, ні підлоги, ні стелі. Навколо кружляли дзеркала найрізноманітніших форм і розмірів. Але замість відображень у них були люди, міста й події, про які я лише побіжно чула на заняттях з історії.

Та роздивитися мені не дали. Мене знову смикнуло кудись убік. Удар об тверду поверхню — і гострий біль у долонях та коліні.

— Агрх… — жалібно простогнала я й перевернулася на спину.

Кілька секунд я намагалася просто зрозуміти, чи відчуваю руки й ноги, та згадати останні… секунди? Хвилини? Відчуття часу розмилося, як і все інше.

Я лежала на чомусь холодному й твердому. Насамперед подумала, що в мене запаморочилася голова і я таки знепритомніла. Це добре пояснювало і надто яскраве місячне світло, і дзеркало, і все інше, чого просто не могло існувати.

Повільно розплющивши очі, замість неба я побачила темну стелю. Погляд одразу метнувся вбік: кам’яні стіни. У повітрі пахло вогкістю, шкіру обдавало холодом.

— Що?..Різко підвівшись на ліктях, я роззирнулася. На плече впало пасмо волосся, і я роздратовано відкинула його, роздивляючись підвал, у якому опинилася.

Серце шалено закалатало в грудях. Мене охопила паніка — такого страху я ще ніколи не відчувала. Замість шортів і кофти на мені була дивна сірувата сукня з довгими рукавами, вкрита плямами бруду.

— Ні… Цього бути не може. Ні-ні-ні.

Я затулила вуха долонями. Кілька разів міцно заплющила й розплющила очі, намагаючись отямитися. Та щоразу переді мною був той самий підвал. Очі обпекли сльози, і я озирнулася в пошуках дверей, зброї чи бодай чогось, що допомогло б вибратися звідси.

Натомість побачила те саме дзеркало. Воно стояло, прихилене до кам’яної стіни. Поруч — чаша з водою та свічки. Кілька з них уже згасли, залишивши в повітрі запах диму.

Ковтнувши в’язку слину, я стала навколішки й повільно підвелася, спираючись на стіну. Дзеркало не світилося. Тепер це було звичайне старовинне дзеркало з потертим склом.

Я зробила до нього невпевнений крок і опустила погляд на босі ступні. Під ними біліли накреслені на підлозі лінії.

— П-пентаграма?

Просто на камені було накреслено коло із шестикутною зіркою всередині та знаками біля її променів. Нижня губа затремтіла. Тіло нило, подряпини на долонях пекли, а з очей от-от мали политися сльози.

Підвівши погляд до дзеркала, я застигла. З нього на мене дивилася… не я. Зробивши кілька швидких кроків, я вперлася долонями в холодне скло. Білявка по той бік повторила цей рух.

Її зелені, трохи округлі очі дивилися налякано, а м’які риси обличчя були настільки несхожими на мої, що хотілося кричати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше