Одна чарка до іншого світу

Моя вам щира й дуже конкретна порада: напиватися так, щоб забути власну адресу, — погана ідея. Настільки кепська, що краще взагалі не дивитися в бік алкоголю, якщо весь твій досвід — чарка кріпленого самогону в дядька Степана, який вирішив, що на честь двадцятиріччя вже можна й «хильнути».

Ну й що, що батьки в мене суворі? Хіба від однієї чарки щось буде? От і я так думала. Додумалась.

Того дня ми з друзями святкували мій «дорослий» ювілей як справжні студенти юрфаку на канікулах: пляшка газованки, пачка сухариків і великі плани на життя, на які поки що не вистачало навіть нормальної закуски. Дядько Степан, побачивши наш набір, зупинився біля лавки й кілька секунд мовчки дивився на сухарики.

— Оце все?

— Ще газованка, — зауважила я, піднявши пляшку.

Він подивився на мене з таким жалем, ніби я щойно зізналася, що двадцять років прожила без гарячої води.

— Ходімо до мене. Вина хоч дам. День народження ж.

Слово «вино» прозвучало переконливо. Принаймні значно безпечніше за те, що він насправді дістав із комори. Я взагалі-то розраховувала на щось виноградне, солодке й таке, після чого можна прийти додому та впевнено сказати мамі, що просто наїлася фруктів.

«Виноград забродив. Уже всередині. Хіба я винна?»

Версію захисту я підготувала завчасно. Як з’ясувалося, це було єдине, до чого я того вечора підготувалася.

Додому я не повернулась. І, мабуть, навряд чи вже повернуся.

Пішла я тоді, коли решта тільки починала по-справжньому святкувати мій день народження. Після третьої стопки, яку ми закушували квашеними помідорами й чимось, що Степан називав супом, друзі вже не надто пам’ятали, на чию саме честь зібралися. Сам «суп» я б назвала гуляшем із гречкою без води, але сперечатися з господарем не стала. Він і так щедро підливав.

На прощання мені махнули рукою, запропонували ще по одній і здивувалися, коли я відмовилась. Здається, хтось навіть сказав, що я відповідальна.

Я теж так вважала. Хвилин п’ять, поки не зрозуміла, що дорога додому чомусь стала значно ширшою й пройти нею рівно не виходить.

Йдучи безпечними вуличками свого невеликого села, я хиталася, як брелок на сумці, й молилася лише про одне: щоб баба Люба саме зараз не вийшла посидіти на лавці біля воріт. Побачивши ганьбу місцевої відмінниці, вона до ранку встигла б повідомити моїм батькам, сусідам і жінці з пошти, яка взагалі жила в іншому кінці села.

Повня світила просто в очі. Я мружилася, дивилася під ноги й намагалася ступати впевнено. Судячи з того, що час від часу доводилося виставляти руки для рівноваги, впевненість мала сумнівний вигляд.

— Нормально все, — пробурмотіла я, обходячи якусь особливо підступну грудку землі.

Грудка заперечувати не стала.

Саме тоді мій сечовий міхур підозріло стиснувся. Я тихо загарчала й трохи випросталась, озираючись довкола. Вулиця була порожня. Попереду темніли паркани, збоку шелестіла трава, а за спиною залишався поворот, який я начебто щойно пройшла.

На мить здалося, що я забула, куди йду.

Я насупилась, намагаючись пригадати хоча б колір наших воріт, але п’яна голова вирішила розбиратися з провалом у пам’яті пізніше. Бажано за кілька днів, коли мені стане краще. Зараз існувала значно нагальніша проблема, і часу на роздуми вона не залишала.

Трохи осторонь дороги стояв напіврозвалений сарай. Раніше я його не бачила, хоча цією вулицею ходила все життя, але тоді це здалося мені цілком природним. Стоїть собі сарай. Може, я раніше просто не цікавилася сільською архітектурою.

Завернувши до нього, я одразу намочила кросівки у високій траві. Її, здається, не косили від самого заснування села. Стебла чіплялися за голі литки, роса холодила шкіру, а місяць ніби навмисне почав світити ще яскравіше.

Мені ж потрібно було лише швидко зробити свої ганебні справи за сарайчиком і піти далі. А точніше — згадати, куди я взагалі йшла, і бажано ще дорогу туди.

Ширінка тихо вжикнула. Я кілька разів озирнулася й, переконавшись, що навколо нікого, присіла біля стіни. Тільки місяць безсоромно підглядав за моєю поразкою, поки я усвідомлювала ще одну прикру обставину: папірця в мене не було.

«Прекрасно. Просто прекрасний початок третього десятка».

Було навіть романтично. Повня, срібне світло на траві та шкірі, тихий шелест листя, старий сарайчик, у якому світилося синім, я без трусів…

Стоп.

Я озирнулася через плече й кілька разів сильно моргнула. Потім заплющила одне око, чомусь вирішивши, що так перевіряти реальність надійніше.

Між розсохлими дошками справді пробивалося неприродно синє світло.

Першою думкою було: «Я зараз буду блювати». Другою, коли шлунок трохи заспокоївся: «Може, там синє скло? І місяць так світить?»

Версія сподобалася мені настільки, що я одразу вирішила її перевірити. Ледь підвівшись, сперлася долонею на не надто надійну стіну й одним недбалим рухом підтягнула труси разом із шортами. Дошка під рукою загрозливо хруснула, тож наступні кілька секунд я витратила на те, щоб не впасти в мокру траву.

Ширінку, звісно, забула.

І досі картаю себе за це перед сном. Здавалося б, із того вечора можна було обрати безліч значно важливіших приводів для сорому, але мозок уперто тримається саме за цей.

Обійшовши сарай, я знайшла двері, які висіли трохи навскіс на одній завісі. Зсередини тягнуло прохолодою. Синє світло лежало на порозі широкою смугою, і я обережно торкнулася її носком кросівка.

Нічого не сталося.

Це, на думку моєї п’яної голови, повністю підтверджувало безпечність подальшого дослідження. Страх я, очевидно, загубила десь дорогою від дядька Степана. Може, разом зі здатністю оцінювати наслідки.

Я ж могла побачити щось красиве. Блискуче. Синеньке. І побачила.

Посеред сараю стояло старовинне дзеркало в різьбленій бронзовій рамі. Майже на повний людський зріст, воно виглядало так, ніби його витягли з якогось палацу й через прикре непорозуміння поставили між гнилою дошкою та залишками чиєїсь лопати. Уздовж рами перепліталися потемнілі від часу візерунки, але роздивитися їх як слід не виходило: дзеркальна поверхня світилася так яскраво, що починали сльозитися очі.