Коли мені виповнилося двадцять, я щойно перейшла на другий курс юридичного університету. Того злощасного дня я приїхала до батьків у село, щоб відсвяткувати свій день народження й погостювати в них на вихідних.
Дні потроху ставали теплішими. Сонце вже хилилося за горизонт, фарбуючи небо в помаранчеві відтінки, а вечірня прохолода змушувала щулитися й ховати шию в комір тонкої кофти.
— Треба було вдягнутися тепліше, — зітхнула я, котячи за собою валізу.
Від автобусної зупинки до дому було не так уже й далеко. Але доводилося оминати ями в асфальті й калюжі після недавнього дощу та постійно пильнувати, щоб нечасті автомобілі не оббризкали мене брудною водою з ніг до голови.
Ноги вже вкрилися сиротами. Штани я теж визнала зайвими: опівдні було доволі тепло, тож шорти здалися кращим варіантом. За спиною згасали останні сонячні промені, а місяць світив дедалі яскравіше.
Навіть неприродно яскраво.
На півдорозі в мене заболіла голова. Кожен крок боляче віддавався у скронях, а короткі вітання односельців почали дратувати.
«Замовкніть…»
Зрештою я зупинилася, щоб перевести дух. Мене злегка хитнуло, і я, згадавши курси першої допомоги, присіла, щоб не знепритомніти стоячи. До головного болю додалося дивне печіння в ділянці шраму, що перетинав мої груди.
Старий шрам після операції на серці. Я не любила згадувати про нього без потреби й здебільшого ховала — навіть купальники обирала закриті. Та він не давав про себе знати вже багато років.
Тому це печіння налякало мене не на жарт. Я змусила себе підвести очі й поглянути на вулицю. Вона здалася мені водночас знайомою і чужою.
— Що за… — ледь вимовила я, і скроню прострелив новий спалах болю.
Зігнувшись, я обхопила голову руками. Боліло так сильно, що я перестала чути навіть себе. Хотілося покликати на допомогу, але голос підводив, зриваючись на тихий, жалібний стогін.
Місячне світло ніби навмисно стало ще яскравішим. Усе, що я бачила перед собою, — власні коліна й біле, неприродно біле сяйво навколо.
— Допоможіть… Хто-небудь… — ледь промовила я, ворухнувши пересохлими губами. — Будь ласка…
Серед білосніжного простору погляд вихопив щось синє. Я мимоволі повернула голову, і мене потягнуло туди з такою силою, що це годі було передати словами.
Ніби після тривалої спраги я нарешті знайшла джерело прохолодної води. Я підвелася на тремтячі ноги, наче тіло рухалося саме. У ту мить я забула і про валізу, і про біль. Адже з кожним обережним кроком він відступав.
Синє сяйво манило мене, мов вогонь метелика. Я простягнула до нього руку.
«Дзеркало?»
Просто посеред вулиці стояло старовинне дзеркало в латунній рамі. Заввишки з людину, воно трималося без жодної опори. Мого відображення в ньому не було, та я все одно хотіла його торкнутися.
Як же я хотіла його торкнутися.
Рука пройшла крізь світло, не зустрівши опору. На мить я завмерла, примружившись. Підсвідомість била на сполох, але тіло не опиралося. Мене смикнуло вперед.
— А! — тільки й устигла скрикнути я.
Волосся відкинуло назад, в обличчя вдарив холод. Я до болю заплющила очі, поки мене тягнуло крізь темряву в невідоме. Хотілося кричати, хапатися за стіни й вириватися з чужої хватки, але тіло, кляте тіло, просто перестало слухатися.
На мить рух припинився, і я зависла в просторі, що не мав ні стін, ні підлоги, ні стелі. Навколо кружляли дзеркала найрізноманітніших форм і розмірів. Але замість відображень у них були люди, міста й події, про які я лише побіжно чула на заняттях з історії.
Та роздивитися мені не дали. Мене знову смикнуло кудись убік. Удар об тверду поверхню — і гострий біль у долонях та коліні.
— Агрх… — жалібно простогнала я й перевернулася на спину.
Кілька секунд я намагалася просто зрозуміти, чи відчуваю руки й ноги, та згадати останні… секунди? Хвилини? Відчуття часу розмилося, як і все інше.
Я лежала на чомусь холодному й твердому. Насамперед подумала, що в мене запаморочилася голова і я таки знепритомніла. Це добре пояснювало і надто яскраве місячне світло, і дзеркало, і все інше, чого просто не могло існувати.
Повільно розплющивши очі, замість неба я побачила темну стелю. Погляд одразу метнувся вбік: кам’яні стіни. У повітрі пахло вогкістю, шкіру обдавало холодом.
— Що?..Різко підвівшись на ліктях, я роззирнулася. На плече впало пасмо волосся, і я роздратовано відкинула його, роздивляючись підвал, у якому опинилася.
Серце шалено закалатало в грудях. Мене охопила паніка — такого страху я ще ніколи не відчувала. Замість шортів і кофти на мені була дивна сірувата сукня з довгими рукавами, вкрита плямами бруду.
— Ні… Цього бути не може. Ні-ні-ні.
Я затулила вуха долонями. Кілька разів міцно заплющила й розплющила очі, намагаючись отямитися. Та щоразу переді мною був той самий підвал. Очі обпекли сльози, і я озирнулася в пошуках дверей, зброї чи бодай чогось, що допомогло б вибратися звідси.
Натомість побачила те саме дзеркало. Воно стояло, прихилене до кам’яної стіни. Поруч — чаша з водою та свічки. Кілька з них уже згасли, залишивши в повітрі запах диму.
Ковтнувши в’язку слину, я стала навколішки й повільно підвелася, спираючись на стіну. Дзеркало не світилося. Тепер це було звичайне старовинне дзеркало з потертим склом.
Я зробила до нього невпевнений крок і опустила погляд на босі ступні. Під ними біліли накреслені на підлозі лінії.
— П-пентаграма?
Просто на камені було накреслено коло із шестикутною зіркою всередині та знаками біля її променів. Нижня губа затремтіла. Тіло нило, подряпини на долонях пекли, а з очей от-от мали политися сльози.
Підвівши погляд до дзеркала, я застигла. З нього на мене дивилася… не я. Зробивши кілька швидких кроків, я вперлася долонями в холодне скло. Білявка по той бік повторила цей рух.
Її зелені, трохи округлі очі дивилися налякано, а м’які риси обличчя були настільки несхожими на мої, що хотілося кричати.