6

З самого ранку я дуже ретельно збираюся до школи. Ми з татом більше не розмовляли після того, як він пішов до своєї кімнати. Я заснула, а коли прокинулася — його вже не було. На кухонному столі він залишив записку, що його терміново викликали на роботу.

Я важко зітхаю й беру ключі від квартири. Сьогодні я без свого рюкзака, бо він тимчасово у Макара. І мені терміново потрібно його забрати, інакше є ризик зіпсувати свої оцінки, не виконуючи завдання, а я дуже довго йшла до звання «відмінниці».

Я зачиняю двері квартири, спускаюся сходами й виходжу з під’їзду на вулицю. В обличчя одразу б’є вітер. Я озираюся довкола, адже нещодавні події досі не відпускають мене. Я все ще не розумію, хто міг дати тим відморозкам «наводку» на мене. Невже хтось вирішив так невдало пожартувати?

Повністю занурена у свої думки, я доходжу до школи, на порозі якої мене зустрічає Діна. Подруга виглядає схвильованою, ніби я пропускаю щось дуже важливе. Її погляд судомно бігає з боку в бік, а нижня губа тремтить.

— Що сталося? — я й сама мимоволі починаю нервувати. Що могло трапитися за той проміжок часу, що ми не бачилися?

Діна кілька секунд мовчить, а потім відповідає:

— Там Романова і Філіпов… Загалом, вони розповідають якусь маячню, Ліно…

— Я не розумію, про що ти взагалі говориш?

— Вони стверджують, ніби вчора ввечері ви з Макаром були разом. Ну і… сама розумієш, — подруга винувато опускає погляд. Я починаю дратуватися.

— Ну ти ж знаєш, що це брехня! Учора ввечері ми з тобою розмовляли телефоном, і Макара поруч не було. Навіть найменшого натяку на його присутність…

Подруга поспішно киває головою.

— Звісно, я все знаю, Діано! Але цим ідіотам нічого не доведеш… Вони цілий ранок обговорюють, яка ти… Мовляв, пішла по руках, бо живеш лише з батьком.

Це удар по болючому. Прямо в саме нутро. Я досі важко переживаю відхід мами з родини. І не можу зрозуміти, чому вона це зробила. Ні, я вдячна татові за те, що він теж не залишив мене. І бабусі — за те, що була зі мною майже все моє дитинство. Але мені іноді так бракує мами…

— Тобто це Романова розпустила ці брудні чутки про мене? — я стискаю руки в кулаки. Нігті неприємно дряпають шкіру. Але я вперто стискаю їх ще сильніше.

— Так.

Відповідь Діни мені й не була потрібна. Але до останнього я не хотіла вірити, що існують такі люди, як Анжеліка. Проте світ жорстокий, і він знову вирішив відкрити мені очі на реальність.

Я заходжу до будівлі й у холі одразу помічаю Анжеліку та Ваню. Вони стоять у центрі, привертаючи до себе увагу всіх присутніх, і про щось захоплено розповідають.

Я закипаю миттєво.

Філіпов помічає мене першим, а за ним свій зміїний погляд переводить і Анжеліка. Вона єхидно усміхається, коли бачить мене.

Я починаю рухатися просто в їхньому напрямку, аж раптом хтось перехоплює мене за руку. Хватка настільки міцна, що я змушена обернутися й подивитися на того, хто насмілився мене смикнути.

Макар Білецький. Знову — мов з обкладинки. Біла сорочка обтягує м’язи хлопця, піджак недбало накинутий на плечі, штани й туфлі ідеально чорного кольору.

— Я чекав на тебе на парковці, але так і не дочекався. Тому приніс тобі особисто, — він простягає мені мій рюкзак, про який я вже встигла забути.

Виходу немає. Я ввічливо усміхаюся — точніше, намагаюся це зробити — і швидко хапаю свою річ, знову повертаючись до Філіпова й Романової, які весь цей час уважно спостерігали за нами.

Залишаючи Макара десь позаду, я підходжу до солодкої парочки. Вони з неприхованою зневагою оглядають мене з голови до п’ят. Звісно, адже, на їхню думку, я — сміття під ногами, яке можна копнути, навіть не помітивши.

— Не набридло?

— Що саме, ущербна? — Філіпов виходить уперед, закриваючи собою Романову. Захисник, чорт забирай…

Я нахиляю голову набік, роблячи вигляд, ніби задумалася. А потім різко видаю:

— Бути без мізків.

Хлопець закипає миттєво. Що-що, а агресія в нього неконтрольована. Йому б до спеціаліста сходити не завадило.

— Напевно, важко так жити, — тим часом продовжую його дратувати, — ніколи не знаєш, коли знову зробиш тупу помилку. Або скажеш щось не те… Бо коли мізків немає — це важко проконтролювати.

Він уже збирається підійти до мене, коли переді мною виростає широка й висока постать Білецького.

Макар відсовує мене від них і стає обличчям до них, а спиною — до мене.

— Я не зрозумів, що тут відбувається?

Тим часом навколо нас знову з’являються глядачі. Нас оточують однокласники, учні з інших класів, паралелі. Я бачу знайомі й незнайомі обличчя.

— А ти що, робиш вигляд, ніби не в курсі? — випльовує Філіпов. — Учора розважався з нашою заучкою, а сьогодні вже заступаєшся за неї. Думаєш, усі навколо сліпі й нічого не бачать?

Макар спершу мовчить. А потім раптом починає сміятися. Усі стихають.

Минає кілька хвилин, перш ніж Білецький упевнено заявляє:

— Ви справді повірили, що я можу бути з такою, як вона? — насмішкувато кидає, повертаючись до всіх глядачів цього «шоу».

Я напружуюся. В якому сенсі?

— Та це село мені нафіг не здалося. Що я з нею можу мати спільного? Навіть цілувати її… Для мене — остання справа. Хлопці, які думають, що я з цією заучкою вчора був — ви реально тупі. Я відповів на всі ваші запитання? — його байдужий тон б’є по мені з усієї сили.

— Так, Макарчику, звісно ж, — несподівано розпливається в задоволеній усмішці Романова. — Ходімо до класу, у нас зараз буде спільний урок.

Вона бере його під руку й веде в протилежний від класу бік.

Філіпов стоїть мовчки. Більше нічого не каже. Різко хапає свій рюкзак, смикає його, закидаючи на плече, і швидко зникає, гублячись серед школярів.

Натовп розходиться, вочевидь, досхочу насолодившись видовищем, яке влаштували з самого ранку.

Я одразу шукаю поглядом Діну, яка весь цей час тихо стояла в кутку, і підходжу до неї. Подруга дивиться на мене зі співчуттям, якого я точно не потребую.