4

– Давай краще обговоримо, як ти збираєшся повертати свій борг.
– Що ти пропонуєш? – жмурюся, дивлячись на нього з підозрою. Щось тут нечисто.
– Хочу бажання. Виконаєш – будеш вільна. Ні – моя домашка до кінця року на тобі висітиме.
– Три місяці?!
– Ну-ну, колючко... Перший варіант узагалі ніяк не розглядаєш?
– Його якраз і розглядаю. Чого ти хочеш?
– Поцілунок.

Я завмираю. Що?!
Макар не сміється. Дивиться пильно, вивчає, перевіряє реакцію. А мені й сказати нічого! Відкриваю й закриваю рот, мов риба, викинута на берег. Він серйозно хоче мене поцілувати?

Здається, хлопець бачить по моєму обличчю, що я розгублена й ошелешена всім, що відбувається. Він усміхається якимсь своїм думкам, відводить погляд, але відразу ж повертає його назад. На мене.

Я схоплююся на ноги. Не збираюся слухати цей абсурд! Треба ж було... таке вигадати. Я і Макар! І поцілунок! Він думає, що я дурненька й не зрозумію? За кого він мене має? За Анжельку? Чи за одну зі своїх подружок?

Повертаюся до нього спиною, а до дверей – обличчям. Й прямую просто до виходу. Почекаю тата в коридорі, нічого страшного не станеться.

– Ти вважаєш мене негідним? – раптом у спину летить питання, яке змушує мене зупинитися. Я повільно видихаю. Що ще за чорт?

Знову повертаюся до нього. Він дивиться з-під лоба, не кліпаючи. Руки стиснуті в кулаки. Ноги розставлені, ніби він зараз схопиться з дивана і зробить контрольний ривок, упіймає мене, наче пташку в клітку.

– Негідним чого?

Він піднімає брови.

– Твого поцілунку, колючко. Я негідний? Недостатньо красивий? Розумний? Чи, може, не твій типаж?

Я застигаю на місці, як укопана. Що? Що він несе? Він серйозно так думає? І по обличчю хлопця я розумію, що так — він вважає, ніби справа у його зовнішності.

– Це вже якийсь абсурд, Макаре, – нервово видавлюю, – справа зовсім не в тому, що ти не мій типаж чи щось таке. Мені просто нецікаві стосунки, – нарешті знаходжу пояснення, яке звучить доречно.

По кабінету луною прокочується його тихий сміх. Я ламаю пальці в очікуванні його відповіді. Чомусь мені важливо знати, що він скаже.

Хлопець відривисто вз’юрює свої волосся. Потім теж встає з дивана і підходить до мене. Я насторожено спостерігаю за його діями.

Коли його карі безодні огортають мене з голови до ніг, я на мить втрачаю дар мови. Все-таки погляд у нього заворожуючий.

– Так я й не пропоную тобі стосунки, Кароліно, – чомусь усвідомлення цього сильно б’є по мені, – просто поцілунок. Потім забудемо про це і все. Та ну кинь, – раптом різко кидає, – що, не цілувалася раніше ніколи? Ведеш себе як монашка. Не набридло?

Під кінець його голос наповнюється агресією. Що на нього найшло?

– А що, як не цілувалася? – підіймаючи голову, відповідаю Макару.

Білецький розплющує очі. Дивиться на мене з недовірою, ніби в таких речах я могла б брехати і не червоніти. Якби.

– Серйозно, колючко? У сімнадцять років?

Він що, насміхається з мене?!

– Так, – чітко кажу, – а тобі яке діло? Мого поцілунку тобі не бачити! Тож забудь.

– Значить, домашка?
– І домашку я теж робити за тебе не буду! Я думала, ти нормальний, а ти врешті-решт такий самий, як і всі інші мажори в нашій школі.

На обличчя Макара падає тінь. Хлопець темніє, мов грозова хмара після моїх слів. Невже так зачепило?

– Не порівнюй мене з ними, колючко, – підходить впритул, міцно хапаючи за лікоть, від чого я морщусь, – я не такий, як вони. Я значно гірший.

Від останніх слів холодок пробігає по спині. Дрижаки проходять по всьому тілу, і я заплющую очі, щоб швидше заспокоїтись. Він не повинен бачити мій страх.

– Але тобі ця інформація не знадобиться, бо я не змагаюся з дівчатами.

Я з помітним полегшенням видихаю, коли він нарешті відпускає мій лікоть, натомість хапає за талію. Я одразу здригуюсь і намагаюся відсторонитися, але його рука стискає мене надто сильно. Напевно, після такого хвату залишаться синці.

– То поцілунок чи домашка, Кароліно? – наближається до мого обличчя, шепоче ці слова майже в мої губи.

У голові виникає туман, думки розсіюються, а погляд стає розфокусованим. Я ніби в маренні, дивлюся тільки на чуттєві губи хлопця. Він, своєю чергою, не відводить очей від моїх. І мені здається, що ми майже цілуємося, принаймні я точно відчуваю його дихання на своїх губах, коли двері до кабінету різко відчиняються, і на порозі з’являється мій батько.

Він завмирає, коли бачить нас у такій позі. Я одразу вириваюся з рук хлопця, а він легко відпускає. За спиною тата я помічаю Ігната Білецького, який дивиться на нас насмішкувато, ніби застав на чомусь непристойному. Але ж це зовсім не так!

– Кароліно? Що тут відбувається? – тато хмуриться, ставлячи питання. Заходить у кабінет, оглядаючись довкола, поки я переводжу подих.

Відчуваю обпікаючий погляд Макара на собі, але не дозволяю собі обернутися, щоб перевірити, чи справді він дивиться. Зараз усю мою увагу займає тато, який явно не розуміє, що відбувається.

– Тату, послухай...

– Кароліна спіткнулась, мало не впала. Я її притримав, інакше вона б проїхалася обличчям по підлозі, – перебиває мене Макар, зупиняючись поруч. Тато піднімає брову в нерозумінні. Розумію, ще те кіно.

– А ви Макар Білецький, так? Той самий юнак, що врятував мою доньку в провулку від двох виродків? – тато киває своїм думкам, а потім підходить до мене й обережно стискає мою долоню.

Другу руку він опускає мені на голову й повільно проводить по волоссю, пропускаючи між пальцями мої довгі пасма.

– Чому ти не розповіла вчора, що з тобою сталося, доню? Я ж питав. Ти промовчала про цей випадок, – я відчуваю у його голосі докір, але більше там хвилювання. Цього я й боялась! Йому ж не можна нервувати!

Тато мені не розповідає, але я знаю, що в нього проблеми із серцем. Якось увечері випадково підслухала його розмову з дядьком Ігорем, який працює кардіологом у приватній клініці. Він давно знає тата — можна сказати, його єдиний справжній друг зі шкільних часів. З того моменту я намагаюся якомога менше нервувати тата і не створювати йому проблем. Наскільки можливо, вирішую їх сама.