3

Наступний день у школі починається з того, що до нашого класу навідується сам Ігнат Білецький. Він уважно оглядає всіх присутніх, а його погляд нагадує мені про його сина. Вони в багатьох речах схожі.

Коли він бачить мене, то ніби завмирає. І починає рухатися туди, де стоїть моя парта. Діна, яка сидить поруч, не вимовляє ані слова. Я теж мовчу.

Що могло змусити такого чоловіка, очевидно зайнятого, з’явитися до нашої школи? І де його син?

Макар трохи поступається батькові в зрості та ширині плечей, але впевнена, що з віком він його переросте. Ігнат Білецький зовсім не старий, як казали вчора дівчата в школі, навпаки — це справжній чоловік. Він явно відвідує тренажерний зал регулярно, як і його син. У них це, мабуть, сімейне. Зараз на ньому темно-синій піджак, чорні штани та білосніжна сорочка. Ігнат Білецький вселяє впевненість, а ще страх, адже вступати в конфлікт з таким чоловіком небезпечно.

– Ти Кароліна, правильно? – він уважно оглядає мене, а потім, ніби щось відмічаючи у себе в голові, киває власним думкам.

– Так.

– Збирайся.

Ми з Діною перезираємося.

– Вибачте, а куди?

– У відділок.

Подруга поруч охкає. Я теж у шоковому стані. Який ще відділок? Я ж нічого не порушувала…

Мабуть, чоловік помічає, що налякав мене, бо на його обличчі з’являється нетипова для серйозних дорослих чоловіків зухвала усмішка.

– Не бійся, це для того, щоб витягнути мого сина. Від тебе вимагається тільки підтвердити, що він учора захищав тебе в провулку, ну і описати тих виродків, які намагалися на тебе напасти, – коли Ігнат Білецький згадує про вчинок сина, в його голосі чується гордість. Ще б пак, урятував бідну дівчину.

Тут уже підключається Дінка. Подруга вирівнює плечі, з цікавістю оглядаючи чоловіка перед нами.

– А хіба ви не можете… ну… задіяти зв’язки і витягнути Макара самі?

Бізнесмен дивиться на подругу так, ніби вона ляпнула якусь дурницю.

– Можу, звісно, – тим не менш, чесно відповідає, – але навіщо, якщо він не винен? Мій син учинив як справжній чоловік, і я вважаю, що не повинен цього приховувати, юні леді. Тож збирайся, Кароліно, їдемо рятувати твого лицаря, – насмішкувато завершує Ігнат Білецький і, не чекаючи, поки я зберу речі в рюкзак, які вже встигла розкласти на парті, виходить із класу.

Я навіть не роздумую. Одразу починаю збиратися, біжу до шафки, хапаю пальто й одягаю його на ходу, поки Діна сидить і мовчки спостерігає за мною.

Найголовніших зачинщиків немає, а решті класу байдуже до того, що відбувається, тож на мене не кидаються з розпитуваннями, що безумовно радує.

Підходжу до подруги й прошу передати вчительці, що мені стало зle і я пішла додому, сьогодні вже не з’явлюся, прийду завтра.

– Ну Лінка! Я чекаю розповідь від початку до кінця, як так сталося і чому я не в курсі, – Діна жартома погрожує мені пальцем. Я киваю і посміхаюся, обіцяючи все розповісти ввечері.

Я швидким кроком виходжу зі школи, помічаючи на парковці великий чорний позашляховик. Жодних сумнівів, що він належить батькові Макара.

Біля машини стоїть чоловік, мабуть водій, який одразу відчиняє мені задні дверцята, пропонуючи розміститися там. Мій рюкзак відправляється в багажник, а телефон залишається при мені як незамінний засіб зв’язку. Я усміхаюся і дякую чоловікові, на що отримую у відповідь усмішку.

Ігнат Білецький весь цей час мовчки спостерігає за нами, адже сидить на задньому сидінні, а коли я сідаю поруч, жестом руки дає сигнал вирушати. Я складаю руки на колінах і неестественно рівно вирівнюю спину, ніби сиджу на прийомі в короля, не менше. Машина їде дуже плавно, тому мене не трясе.

Ми майже доїжджаємо до відділку, коли відомий бізнесмен раптом вирішує заговорити:

– Мій син нікого не ображає в цій школі?

Дивне запитання для того, хто виховував Макара. Він має знати про нього все, а особливо те, ображає він когось чи ні.

– Ні, – краще відповісти чесно.

– А тебе?

Я повертаюся до чоловіка, запитально піднімаючи брову.

– Чому він має мене ображати?

– Не знаю, я питаю у тебе, Кароліно.

– Не ображає.

– Добре. Значить, я правильно його виховав.

На цьому наша коротка і суха розмова обривається, бо ми зупиняємося біля поліцейського відділку. Я виходжу з машини, дверцята якої мені заздалегідь відчиняють і притримують.

Ми з батьком Макара рухаємося довгим коридором, а потім звертаємо праворуч у кабінет, на якому немає жодної таблички.

Чоловік штовхає двері без стуку, і я одразу помічаю Макара, який сидить на дивані у розслабленій позі. Схоже, йому тут непогано. Відпочиває.

Парень одразу ж підхоплюється, щойно бачить свого батька, а потім його погляд плавно ковзає на мене. Він кілька разів швидко моргає, ніби не може повірити, що я тут, а потім раптом усміхається. Але усмішка спадає з його обличчя, щойно він усвідомлює, навіщо я тут. Шестерні в його голові крутяться на повну.

– Навіщо ти привів її сюди, тату? Ми ж домовлялися? – Макар одразу починає лізти напролом.

Ігнат Білецький тихо сміється, але погляд залишається серйозним.

– Тихіше, Макар, заспокойся, – кидає коротко, – Кароліна допоможе тобі вибратися звідси якомога швидше. Нам зайві питання не потрібні. А покидьків тих знайти теж не завадить. Хіба не цього ти хотів, сину?

Макар заплющує очі. На ньому вчорашній одяг, а це означає, що йому не дали навіть переодягнутися. Чомусь це мене засмучує і викликає незрозуміле хвилювання.

– А батько Кароліни знає, що вона у відділку, а не на уроках, тату? Чи ти забув йому повідомити?

– Кароліно, ти дзвонила своєму батькові? — раптом звертається до мене бізнесмен. Я заперечливо хитаю головою. У всій цій суматосі я зовсім забула попередити тата. Він буде хвилюватися, коли дізнається.

– Подзвони, – сухо наказує чоловік.

Я витягую телефон із задньої кишені й набираю тата. Лунають уривчасті гудки, але згодом він бере слухавку.