2

Я миттєво прискорююся, щойно помічаю підозрілих хлопців. Вони, у свою чергу, теж не відстають, звертають туди ж, куди і я. Мені стає страшно, тому я переходжу на біг.

Не озираючись, біжу вперед, адже до мого дому лишилися лічені хвилини. Майже добігаю до під’їзду, але мене хапають за руку, тягнуть назад. Я обертаюся, натикаючись поглядом на тих самих хлопців. На них капюшони, тому я не можу розгледіти облич.

– Відпустіть мене! – кричу, вириваючись, але мене лише продовжують тягнути далі, у якийсь безлюдний провулок.

Що їм від мене потрібно?

Крик застряє в горлі, коли один із них починає мацати мене, обшукує всі кишені і вириває рюкзак із моїх рук, у який я вчепилася мертвою хваткою.

– Не густо, – вперше подає голос той, що вищий. – Зізнавайся, ти мажорка чи ні?

Відчайдушно хитаю головою. Я — мажорка? Що за нісенітниця. Ніхто й ніколи не вважав мене мажоркою.

– Тоді чому нам дали на неї наводку? – другий повертається до першого, вони перемовляються між собою, а мене трясе, наче в нападі.

Вони кидають рюкзак до моїх ніг за кілька хвилин. Хоча ці хвилини тягнуться вічністю.

– Захочеш настукати ментам – знайдемо. Тому без викрутасів, зрозуміла? – я мовчки киваю.

Вони тільки збираються йти, як позаду себе я чую ще один голос:

– А якщо я настукаю?

Я не вірю власним вухам. Повертаюся, від шоку навіть відкриваю рот. На початку провулка стоїть Макар, у правій руці я помічаю сигарету, рукави його білосніжної сорочки закатані, волосся розкуйовджене, а коли наші погляди зустрічаються, я читаю в них бажання вбивати.

Він повільно наближається до мене, оглядає, але не торкається. Потім переводить погляд мені за спину, і я буквально відчуваю, як кожен м’яз на його тілі миттєво напружується.

Хлопці явно не очікували такого повороту, а тим більше сторонніх, бо на їхніх обличчях помітна розгубленість.

– Йшов би ти звідси, хлопче, – першим подає голос той, що нижчий. – Ми просто розбиралися з дівчинкою. Уже закінчили.

Я помічаю усмішку Макара. Проте за секунду вона перетворюється на оскал. Він ніби звір, якого випустили на свободу.

Макар, не промовивши ні слова, наближається впритул до другого хлопця. Я опускаю погляд нижче й помічаю, як його рука стискається в кулак. А наступної секунди ця ж рука б’є хлопця в ніс. Я чую хруст і розумію, що там усе просто так не минеться, але втручатися не наважуюся.

Лише коли Макар валить хлопця на асфальт, продовжуючи один за одним завдавати відпрацьованих ударів, я бачу, як перший теж втручається. Стрибає на Макара, лупить його по спині, але хлопцю все ні по чому. Він відкидає його, і той падає поруч, мабуть ударившись.

Наче прокинувшись, я розумію, що Макар не зупиняється. Я підбігаю до Білецького, намагаюся відтягнути його від хлопця, але куди вже мені, пигалиці, тягатися з двометровим парубком.

Тоді я просто починаю кричати:

– Білецький! Досить! Ти ж уб’єш його! Залиш його в спокої! – волаю в надії, що хлопець мене почує. І він чує. Різко відривається від потерпілого, переводячи подих.

Хлопці одразу ж тікають, відчувши свободу. Макар хоче побігти слідом за ними, але я зупиняю його, схопивши за руку. Тримаю міцно, і після кількох невдалих спроб вирватися з моєї хватки, він заспокоюється і залишає це діло.

– Навіщо ти дала їм піти, Кароліно? – він уперше називає мене на ім’я, і я здригаюся. Моє ім’я в його вустах звучить ніжно, навіть лагідно. Ніби він і справді переживає за мене.

Я відходжу від хлопця, не наважуючись дивитися йому в очі. Не хочу бачити його співчутливого погляду.

– Я не хотіла створювати тобі проблем, Макар.

– Вони б не пішли в поліцію, бо, впевнений, вони самі в розшуку.

Мені не лишається нічого, окрім як просто знизати плечима. Я справді не хотіла бути проблемою Білецького. Але тепер вже пізно.

Хлопець знову підходить до мене, не зважаючи на спротив. Знов оглядає. Затримує погляд на руці. Я теж дивлюся туди, помічаю почервоніння. Так, буде синець. Рукав светра задрався, тому хлопець може добре роздивитися мою руку. Я помічаю, як його щелепи стискаються, і, здається, навіть чую скрегіт зубів.

І тут мене осяює:

– Зачекай, а навіщо ти йшов за мною?

Відповідати мені, схоже, ніхто не збирається.

– Мені час додому, – повідомляю йому, однак, обходжу і пряму до виходу з провулка.

Відчуваю на своїй спині погляд Макара, він пропікає ним, а потім чую повільні кроки позаду. Розумію, що це Білецький йде за мною слідом.

Озираюся тільки біля під’їзду, коли дістаю ключі з рюкзака. Хлопець стоїть трохи далі, руки в кишенях, і вся його поза кричить про те, який він неповторний.

Він дивиться на мене в упор, не відводить погляду навіть тоді, коли я відчиняю двері, притримуючи їх.

– Дякую, що допоміг мені, – ці слова, на диво, зриваються легко.

Макар дістає одну руку з кишені, і я помічаю цигарки та запальничку. Він прикурює, але відповідати не поспішає. Дивиться прямо перед собою, ніби більше мене й не помічає.

– Будеш винна, – киває мені на знак прощання, а потім швидкими кроками прямує назад.

Я не встигаю нічого сказати, і мені лишається лише мовчки зайти до під’їзду. Підіймаюся на третій поверх, де розташована моя квартира. Заходжу туди, знаючи, що тата ще нема вдома.

Мама залишила нас, коли мені було десять. Я пам’ятаю її, якою вона була, як любила мене, завжди була поруч. І досі не розумію, чому вона пішла. Мене виховувала бабуся, але невдовзі вона померла, і ми залишилися з татом удвох. Він працює архітектором, ми не багаті, але й не бідні. Та назвати нас мажорами точно не можна.

Я проходжу вглиб квартири, зачиняю двері, вішаю свій рюкзак на гачок, знімаю пальто і взуття. Йду до ванної, одягаю улюблену піжаму, а потім пряму в свою кімнату.

Відкриваю ноутбук, заходжу на свою сторінку у Facebook, і бачу одну заявку в друзі. Коли натискаю вкладку, щоб подивитися хто це, на секунду прикриваю очі. Макар Білецький хоче стати моїм другом? Я приймаю заявку, бо нічого такого в цьому немає. І наступної секунди мені приходить повідомлення від хлопця: