1

За три місяці до подій у прологу

Діна влітає до класу, збиваючи на своєму шляху кількох дівчат. Подруга так поспішає до мене, що не помічає нічого довкола. Я насуплююсь, гадаючи, що ж могло статися. Оглядаюся на інших учнів, помічаючи, що вони теж притихли. У чому справа?

Тим часом дівчина вже сідає поруч зі мною за парту, загадково усміхаючись і поправляючи на ходу своє довге, світле волосся.

— Ти чула? У нас у класі новенький. Кажуть, такий гарний, очей не відвести! Щоправда, я його поки не бачила, — мрійливо відводить погляд, — але впевнена, що скоро він з’явиться і тут!

Я здивовано підіймаю брову.

— Чому він має з’явитися саме в нашому класі?

— Ну ти й дурненька, Ларино! Він же вчиться у нашому класі. Уяви, як нам пощастило. Я думала, випускний рік ми проведемо нудно, а виявилось — ні. Ці, — киває головою у бік наших однокласників, — і поруч з Макаром не стояли.

— Макаром?

— Ну так. Макар Білецький — ось як його звати. Скажи, круто? Навіть ім’я вже говорить, який він класний.

— Але хто дозволив йому перевестися посеред року до іншої школи? Тебе не турбує це питання, Діно?

Подруга дивиться на мене, як на інопланетянку, ніби я несу повну нісенітницю.

— Його батько — Ігнат Білецький, Ліно. Він впливовий бізнесмен. Нещодавно відкрив ще один філіал у нашому місті і, мабуть, вирішив сина сюди прилаштувати. Ти що, ніколи про нього не чула?

— Ні… — розгублено шепочу.

— Почитай в інтернеті.

— Навіщо? Мене це не стосується.

Я вирішую не продовжувати розмову, бо мені нецікаво, хто такий цей Макар Білецький і його батько. Знову занурююсь обличчям у підручник з фізики, забуваючи про всіх і про все навколо.

Лунає дзвінок, учителька заходить до класу, а Діна швидко пересаджується до Жанни, бо саме там її місце на уроках фізики. Я залишаюся сидіти сама, і мене це зовсім не засмучує — навпаки, так навіть спокійніше. Не доведеться слухати нескінченні розмови про нового однокласника.

Наче почувши мої думки, слідом за вчителькою у дверному прорізі з’являється хлопець. Він занадто високий, здається, майже під два метри. У нас половина хлопців у класі нижчі, окрім Архіпова і Біляєва. Тільки вони, здавалось би, не поступаються йому зростом.

Я відразу помічаю, що він багато часу проводить у спортзалі. Явно не шкодує сил, бо біла сорочка обтягує його тіло, мов друга шкіра. Усі можуть розгледіти його прес і м’язисті руки. Білий колір на його смаглявій шкірі виглядає розкішно, доповнює образ і зовсім його не псує. Чорні джинси й кросівки завершують вигляд, а на зап’ясті я помічаю масивний годинник, явно недешевий.

Він підіймає голову, і я бачу, що очі у нього темно-карі. Повільно обводить усіх своїм важким поглядом, зупиняється на мені, і ми стикаємося очима. Я першою відводжу погляд убік, бо не витримую його натиску. Він занадто тисне, навіть на відстані.

Наталія Олегівна тим часом представляє Макара всьому класу. Каже, що він новенький не лише у нашому класі, а й у місті, тому нам варто бути з ним ввічливими, показати школу, а також, якщо потрібно, допомогти підтягнути деякі предмети й відповісти на його запитання.

Мені незрозуміло, чому вчителька так переймається, але тут явно щось є. Можливо, причина в тому, що він багатий, тому вона так старається йому догодити. Та Макарові, здається, байдуже. Він плавно проходить класом і зупиняється біля моєї парти. І, як на зло, єдина вільна парта саме біля мене.

— Кароліно, ти ж не заперечуєш, якщо Макар сяде поруч із тобою? — усміхається Наталія Олегівна, але я розумію, що моя думка тут нікого не цікавить, тому просто киваю.

На парту з гуркотом падає його чорний рюкзак, а за кілька секунд на стілець сідає й сам хлопець. Починається урок. Ми мовчимо хвилин п’ять, не більше. Моя права рука лежить на парті, стискаючи ручку до побілілих кісточок. Не розумію причину своєї нервозності, але заспокоїтись не можу. Мій сусід мене страшенно напружує.

Наче відчувши, що причина в ньому, Макар підсувається ближче, кладе свою руку поруч із моєю, а потім і зовсім накриває її великою долонею. Його долоня така гаряча, а моя — мов лід. По тілу пробігають мурашки.

Я відчуваю, як хлопець нахиляється до мене, його подих лоскоче моє волосся, а карі очі дивляться впритул. Але я вперто роблю вигляд, що цього не помічаю. Чорт, що йому треба від мене?

Зліва чую тихий смішок, різко повертаю голову і стикаюся з насмішливим поглядом.

— Ти мене боїшся? — я мало не падаю від його голосу. Я очікувала, що він буде недитячим, але не настільки ж глибоким, трохи хриплим і, мушу визнати, красивим.

Я вперше можу роздивитися хлопця зблизька. У нього не милий вираз, як у більшості однокласників, а грубі риси обличчя, які одразу вирізняють його серед інших. Якби не знала, що він наш одноліток, подумала б, що студент. Чітко окреслені губи, трохи припухла нижня, а ліву брову перетинає ледь помітний шрам. Я переводжу погляд на його руку, а потім на кісточки пальців, помічаючи, що вони розбиті. І рани явно свіжі.

Чим він займається?

— Ні, — прочищаю горло й відповідаю. Голос зрадницьки хрипить, а Макар ловить мій погляд, не відпускаючи. Так само уважно мене роздивляється. Пильно.

Я не помічаю поглядів однокласників, яким явно цікаво, про що може говорити такий крутий хлопець із зубрилкою, що тільки й мріє, як скласти іспити на відмінно.

Макар хмикає, але нічого не каже. Різко відсувається, а я видихаю. Боже, у якому напруженні я була весь цей час. Здається, навіть не дихала.

До кінця уроку ми сидимо мовчки. Більше ніхто не намагається почати розмову, а я, чесно кажучи, і не горю бажанням спілкуватися з хлопцем.

Щойно дзвенить дзвінок і вчитель виходить із класу, я кулею вилітаю слідом, заздалегідь зібравши всі зошити й ручки в рюкзак. Точніше, просто кинула їх туди як попало.

Серце калатає, і я подумки переконую себе, що це не реакція на Макара. Дуже не хотілося б, адже в мене в пріоритеті навчання й вступ до університету.