15. Дзвінок з компанії

МАША

Понеділок накрив мене з головою настільки ж бурхливо, як і новий етап мого життя.

Після насичених вихідних ранок розпочався в божевільному темпі. О сьомій нуль-нуль я вже кручуся перед дзеркалом, доводячи діловий образ до ідеалу: на мені лаконічна брючна трійка глибокого графітового кольору, шовкова блуза, високі підбори та вишукана укладка на моєму новому вогняно-рудому волоссі. Окуляри у витонченій оправі завершують стиль суворої, але нереально привабливої леді. Жодних розтягнутих кофт, жодних рушників на голові й тим паче жодних більше зручних балахонів.

О сьомій п’ятдесят ми з Поліною вже вибігали з дому. Мала, задоволена й стильна у своєму оновленому шкільному одязі, просто сяє. Всю дорогу до навчального закладу Поліна щебетала про свої нігтики з блискітками й про те, як здивуються її однокласниці.

Відвізши племінницю до школи, я вирвалася на міську дорогу, слухаючи приємне муркотіння двигуна своєї «красуні». Однак десь на задвірках свідомості з самого ранку мене мучить одна неприємна думка. Ремонт.

Я ж ще в суботу лишила заявку на сайті досить солідної та відомої в місті будівельної компанії. Мені обіцяли, що менеджер зв’яжеться зі мною ще в неділю. Потім обіцяли що це станеться першої ж робочої години у понеділок для узгодження виїзду виконроба на об’єкт. Уже підходила до кінця десята ранку, а телефон запекло мовчить.

«Дивно це все якось, — розмірковую, крутячи кермо, а вже за хвилину паркуюся біля нашого офісного центру. — А думки знову повертаються до того мого вічного ремонту. Компанія, в яку я звернулася, має чудову репутацію, не якась там шарашкіна контора. Чому ж вони тягнуть?»

Зайшовши до будівлі офісу, я впевненою ходою прямую до свого кабінету. Колеги та працівники, що трапляються в коридорах, дивляться на мене великими очима й на ходу розсипаються в компліментах. Це, звісно, підіймає мій настрій і додає впевненості, але питання з ремонтом усе одно осіло смогом на душі. Я хотіла якнайшвидше розібратися з подвір’ям, альтанкою та розваленими стінами, щоб остаточно закрити це побутове пекло й жити в комфорті. Зима ж не за горами. А тепер не знаю, як бути. Бо продовжувати далі сама я не готова і не хочу більше. Набридло.

Скинувши тренч і присівши за свій робочий стіл, я тільки-но розкрила ноутбук та приготувалася власноруч набрати номер будівельників, як мій телефон на стільниці вибухнув гучною мелодією.

На екрані висвітлився незнайомий міський номер.

— Ну нарешті. Я дуже сподіваюся, що це з цієї компанії, — бурмочу я собі під ніс і, відкинувшись на спинку крісла, знімаю слухавку. — Алло? Слухаю вас.

— Доброго дня! Марія Романівна? — пролунав із динаміка поважний, але надзвичайно ввічливий чоловічий голос.

— Так, це я. Доброго дня.

— Мене звати Іван Іванович, я заступник керівника будівельної компанії, куди ви зверталися із заявою на ремонт об’єкта по вулиці Зеленій. Телефоную стосовно вашого замовлення.

— Дуже добре, Іване Івановичу, — я легенько постукую доглянутими нігтиками по столу. — Я якраз чекала на ваш дзвінок. Коли чекати вашого виконроба для огляду будинку та складання кошторису? Мені б хотілося розібратися з цим якнайшвидше.

У слухавці западає коротка, дещо затягнута пауза. Чоловік важко зітхає, і я буквально шкірою відчуваю, що щось не так.

— Маріє Романівно... Я щиро перепрошую, але тут виникла дуже прикра ситуація. Річ у тім, що змушений повідомити вам неприємну новину. Огляд вашого об’єкта доведеться трохи відкласти.

Я моментально хмурюся, стискаючи телефон міцніше. Мені це все не подобається:

— Відкласти? Наскільки? І яка причина? Ви ж вказували на сайті, що працюєте оперативно.

Невдоволено нагадую, бо, чесно, солідно розчарована такою звісткою.

— Причина виключно технічна та форс-мажорна, — скоромовкою починає виправдовуватися Іван Іванович. — Наші найкращі виконроби та спеціалісти зараз задіяні на надскладному об’єкті, а частина необхідних спецматеріалів трохи затримується на митниці. Нам потрібна невелика пауза. Ми зможемо приїхати до вас на огляд лише в четвер.

— У четвер?! — мої брови повзуть вгору. Я не налаштована чекати. — Це ж через три дні! Іване Івановичу, у мене там повний розгром у дворі. Ви розумієте, що мені потрібна бригада терміново?

— Розумію, Маріє Романівно, чудово розумію і ще раз перепрошую за такі незручності! — чоловік у динаміку благально виправдовується. — Повірте, ми дуже цінуємо кожного клієнта, і вашу заяву взято під мій особистий контроль. У четвер зранку наші фахівці приїдуть і зроблять усе за найвищим розрядом. Дуже дякую вам за розуміння та терпіння! Якщо ви почекаєте до четверга — ви точно не пошкодуєте.

На мить заплющивши очі, важко зітхаю, стримуючи хвилю роздратування. Першою думкою було послати їх під три чорти й знайти інших майстрів за оголошенням в інтернеті. Але потім перед очима спливли спогади про минулі бригади з інтернету, зіпсовані нерви. Горе-майстри з пляшками пива в руках, які пів року тому розтрощили мені двір і зникли з грошима. Шукати когось «з вулиці» знову — це гарантовано наступити на ті самі граблі. А ця компанія все ж має бездоганну репутацію та гарантії. Вони і в брата ремонт робили, тому краще зачекати.

— Гаразд, — через силу погоджуюся я, відкинувшись на спинку крісла. — Добре, Іване Івановичу. Я зачекаю до четверга. Але майте на увазі: якщо в четвер зранку ваші люди не з’являться — ми попрощаємося.

— Звісно-звісно! У четвер наші хлопці обов’язково будуть. Ще раз дякую за розуміння, гарного вам дня! — заквапився заступник і одразу вимкнув зв’язок.

— Дідько б вас ухопив із вашим таким сервісом... — випалюю я в порожнечу кабінету й невдоволено кладу телефон на стіл.

Прикро, неприємно, але що вдієш. Три дні я ще зачекаю. Головне, щоб результат був того вартим.