7. Мала розумниця

МАША

Я хмурюся, бо остання фраза малої — це точно повчання бабусі Алли. Це вона спить та мріє заміж мене видати. Але пропускаю ці слова повз вуха.

— Не згадуй мені про цього неадекватного дядечка за сніданком, — м’яко прошу племінницю я, ставлячи перед нею тарілку з гарячими тостами та джемом. — У мене на цього «Масіка» свої плани. І, до речі, про наші ремонтні клопоти...

Замовкаю й сідаю навпроти малої, знімаю з обличчя патчі й дивлюся на Поліну з посмішкою:

— Я вирішила. Більше жодної шпаклівки, ґрунтовки й тягання мішків із цементом власноруч. Я сьогодні ж подзвоню у компанію, яка займається ремонтними роботами, й наймаю нормальну будівельну бригаду. Вони завершать ремонт у дворі й у будинку за пару тижнів. А ми з тобою займемося тим, чим і мають займатися справжні дівчата.

Поліна завмирає з тостом у руці, і її обличчя розпливається в найщасливішій посмішці, яку я бачила за останні пів року.

— Чесно?! І ти більше не будеш ходити в тих жахливих калошах і з олівцем у волоссі?! — випалює вона з полегшенням.

— Жодних калош, Полінко, — тихо і з підтекстом вимовляю я, згадуючи ту саму «бабцю» та знущальний погляд Олега. — Жодного сірого шмаття. З сьогоднішнього дня все буде по-іншому.

Мала зрозуміло хмикає і констатує:

— Отже, ти таки закохалася...

Я закочую очі й фиркаю, бо від слів малої мене пересмикнуло.

— Багато ти тямиш у коханні.

Поліна знову хмикає і зухвало додає:

— Не менше, ніж ти у свої двадцять вісім.

Я ледь кавою не вдавилася. Ну й діти тепер пішли. Я-то у свої вісім у ляльки гралася, а вони тепер он у коханні шарять. То триндець.

— Це вже точно школа бабусі Алли...

— Ні, Машо, це звичайна школа, — вона відкушує шматок тоста і додає: — Якщо ти захотіла змін, то тут одне з двох. Або тебе все дістало, або ти закохалася.

Тепер хмикаю я. Залізна логіка. Не посперечаєшся. У час нанотехнологій діти ростуть занадто розумні та кмітливі.

Поліна пережовує тост і додає:

— Хоча бабця Алла теж каже, що тобі заміж давно пора. Бо вона в твої роки...

— Полін, жуй мовчки. Бо я знаю, що бабуся в мої роки... — зітхаю. — Заміжня давно була і дітей мала. Але я не бабуся. Мене все влаштовує, — роблю ковток кави і додаю: — А ти краще, ніж тріпатися, снідай швидше. Одягайся, і поїдемо.

— Угу... — лише з повним ротом кидає мала, посміхаючись щербатою посмішкою.

Я ж допиваю свою каву й прямую до ванної — змивати маску та висушувати нове, руде, шовковисте волосся. Попереду в нас довгий день. І я подбаю про те, щоб, коли мій шановний сусід наступного разу побачить мене на вулиці, у нього шолом із рук випав. Бабцею вони мене будуть обзивати. Неандертальці.