2. Масік та бабця

МАША 

Канцер прошиває мене поглядом. Його губи розтягуються у фірмовій нахабній посмішці. А потім мій нахабний сусід міряє мене зверхнім, відверто оцінювальним поглядом згори донизу. Безсоромно затримуючись на моїх осінніх чоботах, нашвидкуруч взутих на босу ногу.

— Чого треба, Машо? — його низький, злегка хрипкий голос вібрує в нічній тиші. Він просякнутий неприхованою насмішкою. — Ще й серед ночі? Попереджаю одразу: у мене дівчина на цю ніч є. Тому, якщо ти раптом прийшла залицятися в такому... — він робить жест губами і зухвало цідить. — Вигляд у тебе, звісно, екстравагантний, але сьогодні змушений тобі відмовити.

Мене аж пересмикує від такої заяви. Всередині все спалахує, мов кинутий у суху вересневу траву сірник. Залицятися?! До нього?! Ну це вже верх нахабства та зневаги.

— Послухай ти, нахабо! — сичу я, роблячи різкий крок уперед. І ледь стримую непереборне бажання вліпити йому дзвінкого ляпаса. — Як ти взагалі смієш?! У тебе совість є чи ти її разом із глушником десь на трасі залишив? — перехоплюю подих і розлючено продовжую. — Три місяці! Три довбані місяці я через тебе не сплю! Ти взагалі відморожений на всю голову?! Якого біса ти влаштовуєш тут нічний трек?! Скільки можна?!

Замість того щоб хоч трохи засоромитися чи покаятися, цей нестерпний егоїст ліниво спирається широким плечем об цегляний стовп воріт. Його темні очі весело й зухвало виблискують у світлі вуличного ліхтаря. І він просто сміється мені прямо в обличчя.

— Чого ти так психуєш, сусідко? — муркоче він, знущально схиливши голову набік. — Не виспалася? Чи, може, ти хочеш, щоб я тебе покарав за таку зухвалість? Обіцяю, тобі сподобається.

— Я тебе зараз сама покараю! Писком по асфальту! — закипаю я, відчуваючи, як від люті в мене ледь не йде пара з вух. — Ти людської мови не розумієш?! Канцер, ти...

Договорити я не встигаю. Бо з глибини елітного двору лунає легке цокання. До воріт підходить дівчина в пухнастих домашніх капцях на невеличких підборах. На ній рожевий атласний пеньюар, до непристойності короткий і щедро оздоблений страусиним пір’ям. Вона граційно підходить до Олега. Хазяйновито тулиться грудьми до його шкіряної куртки, обвиваючи рукою його торс, і невинно кліпає густими нарощеними віями.

— Масік, що тут відбувається? — вередливо протягує ця рожева хмаринка, ковзаючи по мені зневажливим, відверто зневажливим поглядом. — Я скучила... А це, що це за бабця? Що їй треба посеред ночі від нас?

Масік?! Бабця?!

У мене всередині щось обривається з глухим і болючим тріском. Усі слова, всі дошкульні аргументи, лайки та готовність битися до останнього моментально застрягають у горлі. Я просто втрачаю здатність розмовляти. Шок холодною хвилею, що паралізує, накриває мене з головою. Я повільно опускаю погляд на свій балахонний банний халат, на голі змерзлі щиколотки в коротких чоботях. А потім знову дивлюся на цю ідеальну, доглянуту ляльку в рожевому атласі.

Бабця?! Одне коротке, безглузде слово, але воно б’є під дих так сильно і несподівано, що дихати стає фізично боляче. Жіноча образа, гостра, несправедлива... Вона, неймовірно гірка, миттєво захоплює душу, вимиваючи звідти всю лють.

Я не знаходжу, що відповісти. Просто мовчки розвертаюся і, не дивлячись більше на Канцера — який раптом якось підозріло напружився і різко перестав посміхатися, — я, щільніше запахнувши на грудях свій улюблений халат, мовчки, з гордо піднятою головою чимчикую назад. У темряву свого двору, відчуваючи, як на очі від пекучої, нестерпної образи зрадливо навертаються гарячі сльози.