Розділ 31

Аделіна

Думаю, не варто казати, що спала я погано. Навіть по серед ночі прокидалась і дивилась на годинник, щоб не проспати. Сьогодні ми з Денисом нарешті поговоримо і я перестану з'їдати себе зсередини, безтурботно посміхаючись зовні. Я перестану плекати надії, яким можливо не судилося здійснитися. Я нарешті зможу рухатись вперед, незалежно від результату цієї розмови, просто шляхи мої будуть різними, як і спогади.

Спускаюсь на кухню я вчасно, а саме коли мама ставить перед татом тарілку з оладками, які він так любить.

– Як смачно пахне, – тягну носом приємний ванільний аромат калорій. – Мені можна, чи це лише для тата? – запитую, а сама вже дістаю з полички тарілку. 

– Звісно можна. Тато лусне, якщо сам все з'їсть. Правда, любий? – вона ніжно торкається його плеча, а він у відповідь цілує її руку.

Мені ніколи не набридне, милуватись їх ніжним ставленням один до одного. Вони знайомі не один десяток років, а все так само кохають один одного. Не буду брехати, що жодного разу не чула, як вони сваряться, але кожна така сварка закінчувалась словами “Добре, люба” або “Ти правий, любий”, бо між сваркою та цими словами, вони розмовляли. Не кричали, не нав’язували свою думку і тим паче не мовчали, вони розмовляли та домовлялись. Завжди. А от ми з Коваленко і добу не протримались. 

Мабуть, в нашій сім'ї, мудрість не передається з покоління в покоління, а от дурість та запальний характер, точно передається через одне покоління, і ми з Лідією прямий тому доказ.  

– Сідай люба, я заварю тобі каву, – киває мама в бік столу і вмикає кавоварку.

Я буду сумувати за нашими сніданками, коли з’їду від батьків. І цей сум буде пов'язаний не лише зі смачною їжею, а й за такими теплими, нічого не значущими розмовами. Хоча навчитись готувати мені все ж таки доведеться.

Як і кожного ранку, родина Вишневих розбігається у справах і я не виключення.

Поспішаю в офіс компанії з виробництва вивісок, бо маю затвердити остаточний варіант вивіски для студії, щоб її встигли виготовити та встановити вже за два дні. Часу обмаль, але сподіваюсь, що попри такий форс-мажор вони все ж таки встигнуть.

Раніше, порадившись з Вадимом та батьками, я вирішила, що студія матиме назву “Танцювальна студія Аделіни Вишневої”, але після минулих вихідних я змінила свою думку і вирішила додати ще одне слово, дивлячись на яке, раз за разом подумки буду повертатись в той день, з яким воно у мене тепер асоціюється і від спогадів про яке, навіть зараз тілом біжать мурашки малютки.

Але марно я хвилювалась, бо звернулась дійсно до професіоналів. Сам каркас, який я обрала одразу, вже був готовий і їм залишилось лише отримати моє підтвердження стосовно напису, надрукувати його на ключовій деталі та закріпити її на вже готовий каркас. І я схрещую пальчики, коли чую, що вже завтра вони зможуть встановити таку необхідну для мого душевного спокою назву. 

В студії майже все готово до відкриття, на завтра залишається встановити вивіску, а в п'ятницю зранку, біля входу встановлять декор зі штучних квітів, а там вже справа за малим. Але попри відсутність нагальних справ, я все одно знаходжу чим себе зайняти, до години ікс, тієї самої, коли має приїхати Денис. 

Я відпускаю Вікторію додому раніше, бо весь минулий місяць вона працювала за всіх і ще більше роботи чекає на неї попереду. На ній не лише зустріч учнів та організаційні питання, вона наче та індійська богиня з купою рук, яка за все хапається і у якої, на диво, все виходить. Вона навіть створила і почала вести сторінки студії в соціальних мережах, хоча ми ще не відкрились, а я взагалі про це не подумала. Мені дуже пощастило мати таку помічницю. 

Озираюсь навкруги. Пусто. Зараз тут нікого немає, але зовсім скоро буде звучати музика і почне вирувати життя. Завдяки тій же Вікторії, вже сформовано чотири дитячих навчальних групи. Думаєте я здивована? Та я в шоці і в повному передчутті чогось дійсно прекрасного. 

О четвертій, я вже як штик чекаю його біля дверей, але він не приїхав. Минає час, а Дениса все ще немає, як і немає відповіді на мій дзвінок, а потім і на моє повідомлення. От тобі і поговорили. 

Розпач, образа, здається я вже не можу розділити те, що відчуваю. Головою розумію, що нічого страшного не сталося, може важливі справи затримали, а  може просто передумав. Та зрадницькі сльози все одно наповнюють очі. Без попередження. Без дозволу. Я їх не витираю і вони продовжують текти, поки не починають капати на підлогу.  

Дихання збивається, а серце стискається, від чого стає важко дихати. Навіть мої думки мені не підвладні. Скачуть, як навіжені, спалахуючи спогадами і розривають останні надії. Надії на що? На дійсно кохану людину та споріднену душу поруч. Один проведений разом день нічого не вирішує, скаже хтось, але і десять років нічого не вирішують, коли поруч не та людина. А як це взагалі зрозуміти? Що він той самий? Що ти та сама? Лише спробувати.

Спробувати, щоб точно знати, що усмішка на твоєму обличчі з'являється саме в ту мить, коли ти дивишся на нього, а серце пропускає удар, коли він тебе обіймає. Спробувати, щоб впевнитись, що думки плутаються, саме тоді, коли його губи торкаються твоїх, а тіло палає від найменшого дотику.   

Він розпалив в мені вогонь, який спалює мене, зазирнув в мою душу, дізнавшись про потаємне, вкрав моє серце та привласнив тіло. Заради чого? Щоб зникнути?

Я не хочу плакати, та моє серце плаче, а душа болить. За що? За те, що довірилась? Вперше. За те, що закохалась? Теж вперше. Чи це помста долі, за всіх тих, кого сама не змогла покохати у відповідь? 

Тремтячими руками вмикаю музику і закриваю очі, наповнюючись нею, а потім роблю те, що вмію, що робить мене цілісно, що загоює мої рани. Завжди. Я танцюю. Віддаю себе повністю. До останнього подиху. А потім падаю на підлогу і плачу, випускаючи з середини біль, щоб знову почати вільно дихати. 

– Аделька, ти чого? – чую занепокоєний голос друга, крізь музику та шум у вухах, а сам він сідає поруч. Бере моє обличчя у свої долоні, витираючи великими пальцями сльози, що все ще біжать.