Розділ 29

Аделіна

На щастя, коли я прокидаюсь вранці, тато вже поїхав в офіс, а мама побігла по своїх справах. Видихаю з полегшенням, через те, що можу побути сама, без зайвих запитань, тепер вже в мій бік. Вчора вся увага була прикута до Лідії і її розповіді, більш детальної версії тієї, що я вже чула.

На диво, мама не була шокована появою загубленого батька, може тому, що її не годували історіями наче він космонавт або пав смертю хоробрих, коли переводив стареньку через дорогу і вона завжди знала, що він десь є, можливо навіть живий і неушкоджений. Її скоріше приголомшив факт випадкового знайомства і те, що ним виявився діловий партнер Дениса Вікторовича. А коли я показала їй фото Джакомо Кости вона лише вимовила: “Хмм…”.  

Не знаю якої реакції я від неї очікувала, але точно не такої. Хтось інший на її місці або зрадів такій новині, або ж навпаки не захотів мати з чужим чоловіком нічого спального, а тут “Хмм…”. І що це взагалі значить? 

Завжди гарна та доглянута, в першу чергу для себе, в міру хазяйновита для своєї родини, несе себе впевнено, а поводиться розважливо, одним словом наділена усіма тими якостями яких немає в мені. Вона ніколи не була обділена коханням дорогих їй чоловіків, бо була улюбленицею свого вітчима, дитячим коханням свого чоловіка, який й досі пилинки з неї здуває, вона кохана тими кого і сама кохає і для неї це найбільша цінність.

Думаю, що на відміну від мене, до якої Коста знайшов підхід зацікавивши балачками, з мамою такий трюк не пройде. Не думаю, що вона відмовиться від спілкування з ним, особливо враховуючи той факт, що він не кинув її, а просто не знав про факт її існування, та все ж легко розташувати її до себе італійцю не вдасться.

Заварюю каву, і з сумом дивлюсь на авокадо, який обожнюю їсти на сніданок, а рука в цей час тягнеться до ковбаси. Сьогодні обійдусь без здорового харчування, бо без шкідливих калорій я це день не переживу. Тим паче після такої ночі, коли не знаєш що робити, злитись чи плакати. От і я робила все по черзі, то била бідолашну подушку кулаками, то плакала в неї. Зараз ранок, новий день і я не дозволю Коваленко зіпсувати і його, але поговорити нам все одно доведеться, бо я його й досі не розумію. Не розумію його поведінку. Що зробила особисто я, що він так зі мною повівся. Наче з чужою.

Кава випита, бутерброд пережований і щойно лунає сигнал телефона, хапаю його, щоб побачити повідомлення зовсім не від Дениса, на яке я сподівалась. Ноелія, ось хто пише.

Ноелія: Я знаю, що ти знаєш. 

Звісно я вже знаю і мене дивує, що вона написала мені лише сьогодні, а не вчора, як я думала. Я збиралась їй нагадати, як вона заманила мені до маєтку після клубу, як приплітала долю до нашої зустрічі. Вона все знала з самого початку, так само як і Гільєрмо і тепер мені зрозуміла їх привітність. Не знали тільки дівчатка, інакше б вони мені розповіли ту таємницю ще в шатрі.

Я: Бонжорно, тітонька

Ноелія: Навіть не думай мене так називати. Я одразу йому сказала, що треба тобі все розповісти, але ж ти знаєш цих чоловіків, вони мовчать і хтозна-що у них там в голові.

Ще і як знаю, думаю про себе, а пишу зовсім інше.

Я: Як там мої любі дівчатка себе поводять?

Змінюю тему на більш цікаву. Бо якщо мова зайде за Дениса, я не знаю, що їй казати.

Ноелія: Чекають вечора, щоб подзвонити тобі. Вже весь мозок мені винесли зранку. Підслухали слова батька, й тепер проходу мені не дають, хочуть з кузиною поговорити. Ти не проти?

Я: Звісно, що ні. Дзвоніть хоч кожен день. 

Ноелія: Дякую. Ну тоді, до вечора. 

Я: До вечора. 

Відкладаю телефон і мию за собою посуд, аж раптом приходить нове повідомлення.

Ноелія: Вибач. Я просто не могла тобі розповісти. Він сам мав це зробити. 

Останнє повідомлення звучить так, наче заради нього вона і написала. Вона хотіла вибачитись, що не розповіла мені про то те, що є моєю тіткою. Мені нема за що її вибачати, я її розумію, бо це була не її таємниця.

Збираюсь, сідаю за кермо і рушаю до студії, з жахом думаючи про те, що там встиг натворити Вадим, поки я ніжилась на сонечку і піддавалась гріху з тимчасовим босом.

Після спокійного італійського ритму, жвавий рух столиці трохи напружує гучними сигналами автівок, заторами, та людьми, що наче мурахи поспішають у справах, на відміну від повільних римських туристів.

Поки чекаю на зелене світло, набираю номер Софії. Вона знала, що я їду до Риму з її учнем, але поки я знаходилась там, ми про це не розмовляли. Вона занадто тактовна, щоб запитувати деталі, а сама я не знала чи варто щось казати. Як виявилось і не варто. 

– Доброго ранку, подружка! – вітаюсь з Софією коли та нарешті мені відповідає. Часто складається таке враження, наче вона рахує до ста, перш ніж відповісти на виклик, коли я їй телефоную.

– Привіт! Ти вже повернулась? 

– Як бачиш. І мені потрібні вільні вуха, – кажу сміючись.

– Тільки не кажи, що ти звабила якогось італійця і тепер переїжджаєш, – каже чи то жартома, чи то з жахом. – Ти що знову розмовляєш за кермом? – різко запитує, коли чує, як я вилаялась на чергового оленя, що підрізав мене.

– Я в навушниках, мені нічого не загрожує, – заспокоюю подругу, знаючи її ставлення до всього небезпечного. 

– Ти все одно відволікаєшся, – сварить мене наче матуся, але за це я її і обожнюю. – Як доїдеш, передзвони мені і ми поговоримо.

– Добре, – легко погоджуюсь. – Я зараз вирішу деякі питання в студії, потім сходжу на обід з Вадимом і ввечері наберу тебе, щоб розповісти про найкращий секс в моєму житті, а також про свого нового італійського дідуся. Бувай люба, – швиденько відключаюсь, коли чую від подруги очікуване “Постривай”.