Розділ 27

Аделіна

Тиша розриває повітря, гірше ніж галас, що лунав лише десять хвилин тому. Лідія та синьйор Коста закінчили із взаємними звинуваченнями, варто було мені було з'явитись на горизонті і тепер намагаються вбити один одного поглядом, сидячи навпроти, за великим обіднім столом. Тим самим, за яким я вела розмови, з тоді ще чужими мені людьми, а наразі, як виявилось, моїми кровними родичами. 

Лідія ніколи не приховувала, від мами, що дідусь Степан не був її рідним батьком, але і про рідного вона розповідала не багато. “Помилка молодості”, так вона озивалась про біологічного батька своєї дитини, коли за нього заходила розмова. Коротко і ясно. І ось ця помилка сидить переді мною і доволі таки добре себе почуває, так само як і виглядає.

Що насправді сталося між ними, багато років тому, ніхто з них не каже. Якщо Косту ще можна зрозуміти, адже він, як джентльмен, і не дозволить собі погано відгукуватись про жінку, а тим паче після того, як дізнався, що має від неї дочку та ще одну внучку на додачу, а от щодо мовчання Лідії, я здивована. Вона так відчайдушно щось казала чоловіку, коли думала, що її ніхто не чує, а зараз мовчить, наче води в рот набрала, що дуже на неї не схоже. 

Дід Степан був моїм єдиним дідусем, якого я дуже любила, іншого я ніколи не знала і не хотіла, тому насправді, я не знаю, що маю відчувати з появою в моєму житті Джакомо Кости і його новим статусом. Все що наповнює мене зараз – це цікавість, а саме, як ці двоє примудрились зачати мою маму та розбігтися в різні куточки світу, не згадуючи один про одного понад сорок років.

Беручи до уваги, з якою ніжністю він ставиться до Беатріс та Доменіки, не схоже, що він відмовився від маленької дитини, навіть бувши в молодому віці.

Все це мені ще доведеться дізнатись від Лідії, якщо я звісно зможу витягнути з неї бодай слово. Або доведеться чекати новин від мами, бо кому кому, а от їй ще доведеться дізнатись про наявність біологічного батька італійця, зведеної сестри та двох племінниць.

Тепер тато перестане з неї сміятись, через її любов до італійських пісень, які часто лунають в нашому будинку, коли мама порається на кухні. Він ніжно називав її таємничою італійкою, а тепер вона стала нею насправді. Як же мені його шкода. Те що він вважав своїм найкращим жартом, а жарти це точно не його коник, виявилось правдою.

Є й один великий жирний плюс в цій ситуації, як мінімум, тепер я знаю, що Коста не старий збоченець, який намагався мене закадрити. 

Працівниця з кухні, здається Розалін,  приносить нам напої, розставляючи їх на столі, а я наче загіпнозована стежу за пересуванням склянок, намагаючись розставити все по своїх місцях у власній голові. 

Багато з того, що не давало мені спокою ще вчора, сьогодні стає зрозумілим, наприклад, збентеження Кости при нашій першій зустрічі в аеропорту. На стільки, на скільки я не схожа на своїх батьків, я є майже точною копією своєї бабусі, а точніше її молодої версією років двадцяти.  В ту мить він зблід, наче привида побачив. Саме тоді він впізнав у мені Лідію.

Він лагідно посміхався, коли ми зустрічались поглядами, пересів до автівки Дениса і заводив жваві бесіди під час поїздок між об'єктами. Запрошення приєднатись до нього в ресторані, тепер не виглядає таким вже і диким, так само як і всі ті розмови про родину, які він, наче, між іншим, заводив, намагаючись дізнатись про мене, як найбільше. 

А ще те прохання вибрати подарунки для внучок. Хто ж тоді знав, що одна з тих внучок я. Підвіска, яку він мені подарував того дня, й досі лежить на дні шухляди мого комода, бо я так і не наважилась її одягнути бодай раз. Тоді вона здавалась мені чимось не правильним, постидним, тим, що варто було приховувати від інших і нікому про це не розповідати. Зараз же, вона стала символом турботи та уваги дідуся до своєї внучки.

Та і саме запрошення до Риму через Дениса, з оплатою всіх витрат, що спочатку здавалося дивним та підозрілим, тепер стає зрозумілим. Адже в день нашого з ним дитячого шопінгу, я неодноразово відповідала відмовою на його пропозицію завітати до Риму. 

І поки я підозрювала його у нездоровому збоченні, стосовно моєї персони, він шукав можливість знову зустрітись зі своєю онукою, тобто зі мною.

– Ти міг спочатку поговорити зі мною, перш ніж влаштовувати мелодраматичний детектив, – каже з докором Лідія, додаючи життя тиші й погляди всіх присутніх спрямовуються до неї.

– Я боявся, що ти заборониш їй бачитись зі мною.

– А вона схожа на ту, кому можна щось заборонити? – підіймає брову і дивиться в мій бік. 

– Пройшло сорок чотири роки, Лідіє, а я тільки зараз дізнався, що в мене є донька і онука, я не збирався втрачати таку можливість познайомитись з нею по ближче. С тобою я б поговорив пізніше. Ти мовчала сорок років  тож в порівнянні з цим, два тижні це дрібниці

Спостерігати за ними цікаво, але те, що вони ігнорують мою присутність і говорять про мене так, наче я не сиджу з ними  за одним столом, напружує. Їх слова ріжуть слух, таке ставлення викликає неприємні відчуття.

– Господи, – бахкаю рукою по столу і їх погляди спрямовуються на мене. – Знайшли про що сперечатись. Я взагалі думала, що Ви до мене залицяєтесь, – кажу до Кости й починаю сміятись. Голосно. Істерично. Незвично для самої себе.

Лише коли істерика мене відпускає, я помічаю здивоване обличчя Лідії та переляканий погляд італійця. Чоловік відкриває рот з наміром щось сказати, але жодного слова з нього так і не вилітає.

– Мені треба випити чогось міцнішого, – відсовую від себе склянку з соком і встаю з-за столу.

– Я зараз принесу, – підводиться мій новий дідусь, намагаючись втекти.

– Якщо що, то я пожартувала, – кажу тихенько, трохи нахилившись до нього. Кладу руку йому на плече і відчуваю, як розслаблено опускаються його плечі, а сам він видихає з полегшенням. Коста стискає мою руку у відповідь, а я помічаю легку посмішку Дениса, бо він як і я, знає що це не жарт.