Розділ 25

Денис 

Дивлюсь їй в слід і розумію, що влип, елементарно через те, що не можу відвести від неї погляд. Але доводиться брати себе в руки та йти на кухню мити посуд, бо немає жодного шансу, що вона передумає. 

Коли виходжу на вулицю, вона вже чекає на мене біля автівки та весело щебече з водієм. Нормально, що мені не хочеться ділити її посмішку будь с ким? Вітаюсь з чоловіком, обіймаю Аделіну за талію і цілую у скроню, на що той з розумінням усміхається.

– Нам пощастило, Родріго знає хороший торговельний центр поблизу, – каже радісно. 

– Ну тоді везіть нас, – звертаюсь до водія – а то вона не заспокоїться.

– Я для тебе стараюсь. Ти ж хочеш побачити мій купальник? – каже грайливо. Натяк зрозумів.

– Я бачив тебе і без нього, – кажу пошепки, нахиляючись до її вушка.

– Ну і нахаба ж Ви, Денис Вікторович, не можна згадувати такі інтимні моменти при сторонніх,  – кумедно б'є мене у плече своїм маленьким кулачком і мигцем дивиться на водія, наче він знає про що ми розмовляємо.

– Та я взагалі про аеропорт кажу, – підіймаю руки, здаючись в полон. – Тим паче, що не тільки я там все розгледів, – і знову вимушений терпіти побої від цієї воїтельки. – Особисто мені сподобалось, – цього разу я встигаю перехопити тоненькі ручки, притискаю до себе тендітне тіло і торкаюсь її губ, щоб заглушити, гучні протести, поцілунком.

В машині вона вже не така жвава, та і я розумніший, бо мовчу. Аделіна кладе голову мені на плече і дивиться на дорогу через лобове скло, в той час, як її рука пестить мою. Тоненькими пальчиками виводить візерунки по моїй долоні, проводить між пальцями, наче збирається їх переплести, але не робить цього і знову починає виводити лінії. Чи нормально взагалі, що у мене такого простого дійства прискорюється пульс?

Після того, як я скуштував її, і маю я на увазі не лише тіло, а всю її, характер, гумор, амбіції, ніжність, сміливість, я не перестаю задаватись питанням, чи не вигадав я все це. Вона ж була гарною і на минулому тижні, але саме під час цього відрядження, вона розкрилась з різних боків і ігнорувати тяжіння до неї, було б цілковитою дурістю. Можливо це лише магія подорожі і вдома все буде інакше, але якщо не спробувати, то як тоді дізнатись. 

Як тільки автівка зупиняється в потрібному нам місті, ми дякуємо водієві та вирушаємо на пошуки тих самих магічних плавок, без яких мені навіть купальник не покажуть. 

– Якщо ти будеш ледве плентатись, то ми не встигнемо покупатися в басейні, – тягне мене за руку прямісінько в магазин, з величезною вітриною, за якою, на шезлонгах лежать манекени в пляжних шортах. Моя темка. Я хочу, бути як вони, а не вештатись по магазинах.

Вона відпускає мою руку, і зі словами “не відставай”, наче торнадо несеться між рядами, то тут, то там знімаючи вішалки з речами й лише періодично обертається, прикидаючи на око чи то розмір, чи то фасон. Ми ж наче тільки за плавками приїхали?! 

Я їй не заважаю, вона у своїй стихії, а тому з цікавістю йду слідом і наздоганяю вже біля примірочної.

– Твій улюблений колір зелений? – цікавлюсь.

– Як ти здогадався? – оглядається.

– У тебе в руках п’ятдесят відтінків зеленого, – киваю на гору речей в її руках.

– Ніііі, це не зелений, – кладе речі на столик, – Ця футболка смарагдова, а ця м'ятна, сорочка взагалі оливкова, – з купи лахів, які я точно не збираюсь купляти, вона по черзі дістає речі та проводить зі мною просвітницьку роботу, щодо назв кольорів.

– Хоч шорти зелені? 

– Ні, це трав'яний. Невже не бачиш? – дивиться на мене, як на не дуже здібного учня. – Ось це зелений! – вигукує, а в руках  у неї опиняються плавки.

Де вона дістала такий раритет і хто взагалі зараз купається в плавках? Точно не я.

– Я беру тільки шорти, – забираю річ у неї з рук і йду на касу не приміряючи, а потім розвертаюсь і знову йду до неї. – І це я теж візьму, вона класна, – цього разу, забираю ту саму оливкову сорочку, а її очі світяться від задоволення, що вона мені догодила.

– Може ще штанішки? – крутить в руках вішак з білими штанами. – Твої не підходять до цієї сорочки, а ти ж не збираєшся гуляти в трусішках, – її очі горять, а погляд повільно опускається…

– В трусішках кажеш? Ні не збираюсь! Але штани мені доведеться приміряти, – граю бровами, а вона перелякано кидає погляд в бік. – І ти мені в цьому допоможеш, – крок і я хапаю її за талію, ще один, і шторка примірочної за нами зачиняється.

На диво, обрані Аделіною речі підійшли мені і по фасону, і по розміру, і по кольору. Я сам собі не можу з першого разу обрати правильний розмір, бо вони постійно відрізняються, а вона хапала речі навмання, і вони всі сіли на мене ідеально. Ну як всі? Ті, на які я погодився, а саме штани та сорочка. А ще кросівки довелось купити. 

Собі вона нічого не купила і від мене прийняти будь-яку річ у подарунок, теж відмовилась. Незвична ситуація, коли дівчині нічого не потрібно в магазині, а от мене переодягли. Попри мій спротив, я радий, що вона хоч таким чином, натякнула, що пора мені вже зняти той остогидлий костюм. В таку спеку, почувався в ньому, як в сауні і от нарешті, відчуваю легкість.

Вмовляю її ще трохи прогулятись містом, і обіцяю, що ми встигнемо вдосталь наплаватися. Мабуть, я маю щиро подякувати Кості, що він запропонував відпочити в маєтку, бо я дійсно насолоджуюсь цим часом. Звісно, що все це через присутність поруч Аделіни, але ж якщо не дивна гра старого італійця, то і її б тут не було. 

Я так і не зрозумів, навіщо він все так закрутив із запрошенням дівчини і що це йому дало. Можливо він на щось і розраховував на початку, але не було ні єдиного шансу, що я дозволив би йому образити її. 

Як згадаю її переляканий погляд в примірочній, де й поділась та спокусниця. Її світлі вії так хлопали, що ще б трохи і вона ризикувала злетіти. Невже вона думала, що я з нею щось зроблю в тій кабінці два на два? Навіть якби я так низько пав, щоб займатись сексом в брудній комірці, то точно не потягнув би її за собою.