Розділ 20

Аделіна

Сидимо мовчки. Я дивлюсь у вікно, Коваленко дивиться на мене. Іскрить наче трансформаторна будка. Бачу це боковим зором, відчуваю кожною мурашкою на своєму тілі й більше не витримую.

– Томасе, – звертаюсь до водія, дивлячись у дзеркало, коли ми ледве плентаємося у заторі. – Я передумала. Вийду тут і трохи прогуляюсь пішки. А ви відвезіть Дениса Вікторовича куди йому треба. Назад я поїду на таксі, – після схвального кивка водія, виходжу з автівки, навіть не глянувши на колишнього боса.

Ковток свіжого повітря, наче порятунок, після короткої, але досить напруженої дороги в одній автівці з Коваленко. І хоч ми не обмовилися  і словом поки їхали, та я все ж відчувала напруження між нами, через те, що ми вже встигли наговорити один одному раніше.

Йду швидко, щоб якнайдалі відійти від місця, де все ще продовжує внутрішнього вибухати чоловік, і сповільнююсь, лише коли опиняюсь серед людей. Вдихаю глибоко, намагаючись  потроху вирівняти дихання. Неспішний ритм туристів та й самих італійців, заспокоює. Не знаю, чи змогла б я жити в цьому місті. Тут все відбувається наче в сповільнені, ніхто не поспішає, кафешки розташовані то тут, то там, забиті відпочивальниками. Молодь та парочки пенсіонерів п'ють вино, сидячи за круглими столиками, спілкуються та сміються, а я починаю сумувати за своїм другом.

Вадим продовжує писати мені вибачення, чого я звісно від нього не очікувала, бо зазвичай, через пихатість, він не визнає своєї провини. Та мабуть, цього разу, він таки вловив мій настрій та посил, адже справа стосується мого бізнесу, моєї справи, за яку я буду битись до останнього. 

Та ще й Коваленко. Теж мені бізнесмен. Стираю з пам’яті, як захоплювалась його самовідданості справі, як хотіла бути схожою на нього в питаннях бізнесу, і навіть встигла винести для себе дещо корисне з попередніх зустрічей. Злість на чоловіка перекреслює все те, що так подобалось мені. Чого це він вирішив, що його справа важливіша за мою. Так, не ворочаю мільйонами, так не підписую заморські контракти, але ж я цього і не прагну, у мене інша мета.

Робити людей щасливими, ось заради чого це все. Навчати дітей, здійснюючи їх мрії, навчати дорослих, щоб зробити їх ще більш впевненими в собі, бо я не знаю іншого способу бути щасливою. Танець зцілює, коли болить душа, заспокоює коли на серці тривога, додає енергії, коли радість переповнює. Коли танцюєш, слова не потрібні. Лише відчуття.

Сканую поглядом кафе поруч, вишукуючи вільне місце і коли одна з компаній збирається йти, поспішаю до них аби не проґавити  столик. Лише коли сідаю у зручне крісло кольору морської хвилі, радісно посміхаюсь до себе. Одна маленька перемога на сьогодні. Навіть якщо це всього лише місце у кафе.

Ще здалеку я примітила саме його, бо на фоні інших це наче вибух свіжості. По цегляним стінам в'ються рослини, створюючи зелений килим, під яким ледве просвічують білі віконні рами з різними віконницями. Замість тканинного навісу, теж все заплетено квітами, з яких я впізнаю лише гліцинію, що звисає зі стели ніжно-рожевими квітами.

В очікуванні офіціанта, набираю номер друга і він відразу відповідає.

– Ну нарешті, Аделька, – збуджено відповідає Вадим.

– Привіт. Як справи?

– Які справи, коли ти поїхала і все ще сердишся на мене?

– Але ж є за що.

– Ти права, є за що. Визнаю свою провину, але на свій захист скажу, що я хотів, як краще. Тим паче, що все так добре склалося. Віка розповіла про мужика, який сплатив рахунок за меблі. До речі, чекаю подробиць, що то за хе…рятівник такий, звідки він взявся і як ти опинилась в Італії.

– Я подумаю, чи заслужив ти на такі подробиці через свою поведінку. Ця поїздка все гальмує і я маю стирчати тут ще два дні, поки вдома все стоїть. Навіть не знаю, як ми все встигнемо закінчити за тиждень.

– Все встигнемо, без паніки, – і от на цих словах, я починаю панікувати. – Ми з Юрчиком вже збираємо меблі, – додає занадто впевнено і моє ліве повіко починає нервово сіпатись, а в голові лише лунає “не чіпай мої меблі”.

– Не. Чіпай. Нічого, – кажу майже по складах, бо знаю, що у всьому, що не стосується танців у Вадима дві ліві руки, а сам він правша.

– Та не хвилюйся ти так, Аделька. Тут все просто, як пазл, дивишся на інструкцію і прикручуєш. Тим паче, що я перед тобою завинив і маю тепер якось допомогти.

– Я всі пазли за тебе складала, коли ти кидав їх незавершеними.

– Ну добре, добре, можливо я не точно висловився. Це навіть легше ніж пазли, – виправляється, але тепер повіко на іншому оці теж починає сіпатись і я притискаю його пальцем, щоб заспокоїти, а тому не одразу помічаю чоловіка, що вже височіє наді мною. Коваленко. Звідки він тут взявся?

– Можна? – запитує, вказуючи на крісло навпроти, але не чекає мого дозволу й одразу сідає.

– Хто там? Де пропала? – запитує друг після мого мовчання. А мовчу я тому, що стискаю від злості зуби аби не нахамити своєму сусіду за столиком.

– Офіціант, – відповідаю не зводячи погляд з Коваленка. – Давай я пізніше тобі зателефоную? – і почувши згоду від друга, натискаю на червоний кружечок на екрані, завершуючи розмову.

– Вам зручно? – ціжу крізь зуби, звертаючись до Коваленка.

– Так, дякую за турботу, – відповідає спокійно, наче це не він порушив мій простір, присівши за, знову ж таки, мій столик. 

Розслаблена поза, зацікавлений погляд, зухвала посмішка і уявна сокира в моїй руці, щоб стерти все це з його обличчя. Та рятує його офіціант, що підходить до нас з меню у руках. Одразу відкриваю сторінку десертів, навіть не намагаючись ознайомитись з рештою страв, бо в присутності Коваленко не те що шматок в горло не полізе, я ще й ризикую вдавитись, під його пильним поглядом.

Замовляю морозиво, а Денис Вікторович каву, і ми знову мовчимо. Ніхто з нас не порушує тишу. Я не запитую, чому він мене переслідує, а він навіть не париться з цього приводу, копирсаючись в телефоні. І лише коли приносять наші замовлення, він відсуває свій гаджет на край столу.