Розділ 19

Аделіна

Добре, що і цього разу, по обидва боки від мене сидять дівчата, Коваленко ж сидить навпроти. Якби він сидів зараз поруч зі мною, то від мене б залишилась лише жменька попелу. І палає не тільки його погляд, спрямований не мене, він весь палає. Здається, що якщо зараз вилити на нього відро води, то він почне парувати. 

Відтоді, як він вийшов на терасу в компанії Гільєрмо та Кости, ми не обмовились і словом, крім короткого привітання. Але його погляд, мова тіла і поведінка, говорять…та де там говорять, кричать, що він вже знає і про мої нічні пригоди й про те, що Коста вирішив, що ми залишаємось у Римі. І не лише в самому місті, а у його будинку. 

– Ноелія сказала, що ти відкриваєш власну студію танцю, – звертається до мене Гільєрмо, тим самим рятуючи, від прискіпливого погляду Коваленка. – Ти сама будеш навчати, чи будеш лише керувати?

Здається, я вже десь чула схоже питання. Невже по мені не видно, що я танцюю все життя? Раніше мені навіть було ніяково від того, що моя постава кричала у весь голос, що я бальниця, а ці чоловіки наче нічого не помічають. Може я вже не виглядаю як танцівниця? 

– Буду навчати, – відповідаю з широкою усмішкою і ніжно торкаюсь волосся дівчат. – Вони ж такі янголятка.

Гільєрмо з Ноелією починають голосно сміятись, а Коста чемно прикриває серветкою рот, але я все одно встигла помітити посмішку на його обличчі. 

– По твоїм словам одразу зрозуміло, що власних дітей у тебе поки що немає. Янголятка, – знову посміхається і киває на дівчат в той самий час, коли Беатріс дістає з салату оливку і прицільно кидає нею в сестру. 

– Поки що, моя дитина, це моя справа, і судячи з моїх невдач, я ще та горе матір. 

– Перестань, в такому молодому віці відкривати власну справу дуже не просто, – заспокоює мене Гільєрмо.

– І фінансово накладно, – посміхаюсь у відповідь на його схвалення.

– От тут я згоден. Але якщо тобі знадобиться допомога, консультація або гроші звертайся, ми ж всі свої, – від його слів я червонію, бо чомусь приємно вдвічі, і те що допомогу пропонує, хоча я за нею все одно не звернусь,  і те, що називає однією з них, хоча це і не так. 

– Дякую, Гільєрмо, але для мене принципово зробити це власними силами й коштами, без допомоги батьків чи друзів, тому я вже чекаю не дочекаюсь, коли все буде закінчено і мені не доведеться мати справу з малярами та я зможу нарешті навчати діток тому, що вмію найкраще.

– Похвально, – задумливо киває головою.

Як крутяться шестерні в голові Коваленка я вже спостерігала, і от тепер, коли він примружує очі, я бачу,  як в його голові починає працювати обчислювальна машина. Він знає хто я і чим збираюсь займатись, він вже дізнався, хто мої батьки, і знає чому саме я погодилась на його гроші, і починає складати пазли.

– Я так зрозумів, що перекладачем ти підробляєш у вільний час?

– Можна й так сказати, – кидаю швидкий погляд, на все ще незадоволеного Коваленка. – Я взагалі не перекладач, просто в школі добре вчила італійську. Та зустріч не була підробітком, то була послуга подрузі.

– Я ж казала, що це доля, – радісно вигукує Ноелія.

– Можна й так сказати. Мене там взагалі не повинно було бути. Я приїхала на неї в шортах, – закочую очі догори. – Про це вам синьйор Коста не розповідав? – тепер вже кидаю погляд на італійця, але як і завжди на його обличчі ледь помітна посмішка.

– Розповідав, – сміється Ноелія. – Але коли, ти потім з'явилась в сукні, він подумав, що йому першого разу все примарилось.

– Я такого не казав, – обурюється Коста на слова дочки.

– Так, це моя історія, як хочу, так і прикрашаю її, – каже жартома Ноелія, і ми всі починаємо сміятись. Крім Коваленка звісно, хоча і у нього трохи здригнулись кути губ.

Коли нарешті обговорення моєї персони закінчується і розмова за столом перестрибує з однієї теми на іншу, я розслабляюсь і залюбки беру участь в обговореннях.

Так приємно було побути частинкою цієї веселої та дружньої родини, але час швидкоплинний, і Ноелія з чоловіком та дітьми збираються додому, як і синьйор Коста. Мені так не хочеться з ними прощатись, а ще більше мені не хочеться залишатись наодинці з Коваленко. 

Маленькі ручки несамовито машуть нам на прощання, а самі дівчата хіба що не вистрибують з вікон автівки. Вони такі милі, наче маленькі леді з потайною скринькою в середині, в якій ховаються дияволятка, готові вистрибнути за нагоди. 

Роблю висновок, що люблю поки що, лише чужих дітей, а саме тих, яких можна повернути батькам, після того, як награєшся. Всі ці рожеві заколочки у волоссі, фатинові спіднички та лялькові будиночки зачаровують мене, як любительку шопінгу, але все це прекрасно до першої дитячої істерики. На відміну від Ноелії, з її дипломатичним підходом до таких сплесків, я точно до такого не готова. 

Тож попри всі мої обіцянки, що я колись таки порадую батьків онуками та спадкоємцями, роблю для себе нагадування, що станеться такого роду подія не в цьому десятиріччі.

Коли автівки з господарями виїжджають за межі території маєтку, я опускаю руку, яка вже трохи втомилась махати у відповідь малечі, але полегшення настає лише фізичне, не моральне, адже поруч стоїть Коваленко. Весь сніданок він кидав на мене незадоволені погляди, від яких я могла відмахнутись, коли було повно народу, але не зараз, коли ми залишились лише у двох і коли я є причиною того, що він застряг тут ще на два дні.

– Мало відпочили? Захотілось ще? – запитує невдоволено і здається навіть, що не запитує, а констатує.

– Ми можемо вилетіти ввечері, – пропоную вихід з ситуації.

 – Схоже, що ми можемо це зробити після того, як погодились залишитись? – відчуваю, як розвертається до мене і роблю те саме.

– Нас тут ніхто силоміць не тримає, ми можемо поїхати будь-якої миті.

– Коста чітко дав зрозуміти, що від того чи залишимось ми тут, залежить легкість нашої з ним співпраці, – відповідає більш менш стримано, але його слова пронизані отрутою, а погляд свердлить мене наскрізь.