Розділ 17

Аделіна

Такі м’які на вигляд губи, виявляються напрочуд наполегливими, коли зустрічаються з моїми. Поглинають мене з кожним вдихом, наче не можуть насититись. Стаю навпочіпки, обвиваю його шию руками й притискаюсь якомога ближче, щоб відчути тепло його тіла.

Велика чоловіча долоня ковзає вверх по моїй спині й натискає на потилицю, даючи змогу її власнику поглибити поцілунок без спротиву. Наче б я чинила опір. В голові паморочиться, а ноги стають наче ватні і моє єдине бажання, щоб цей поцілунок не закінчувався, бо тоді я просто впаду. 

Тяжіння. Пристрасть. Називайте це, як хочете, але нехай мене паралізує, якщо він не відчуває те саме, що і я, бо як тоді пояснити те, що його дружбан впирається мені у живіт.

Коли чоловічі руки стискають мої плечі, відчуваю протяг між нами і вологе тепло покидає мої губи.

– Аделіно, – відкриваю очі, коли чую своє ім'я і натикаюсь на розгублений погляд Коваленка.

Наче рибка викинута на берег, хапаю ротом повітря, намагаючись відновити дихання і поки що нічого не розумію.

 – Вибачте, – відпускає мене і дурман пристрасті вмить розсіюється. 

Стою перед ним наче оголена, ледве стримуючись, щоб не обійняти себе руками аби прикритись.  

– Не варто було нам… – знову, щось бурмоче. – Це була помилка.

Господи, як взагалі ці губи можуть нести таку маячню. Як же хочеться дати ляпаса цьому довбню, але очі от от заповнять зрадницькі сльози. Помилка. Ось як він називає поцілунок, що за секунду розігнав кров по моїх венах, погрожуючи збити з ніг. Порив, хвилина слабкості й ще мільйон варіантів, але для нього це лише помилка. Не те щоб я збиралась за нього заміж після цього поцілунку, але чути таке дівчині неприємно. 

– Так, мабуть, таки не варто було, – ховаю очі й оминаю його, щоб відкрити двері свого номера. – Сподіваюсь, що хоч в бізнесі ви доводите справи до кінця, – кажу не обертаючись і зачиняю за собою двері.

Варто було Коваленко трохи розгубитись, так я і рада була накинутись на бідолашного, а як послали десятою дорогою, так і образилась. Ось тобі сильна і незалежна. 

Ні, так справи не буде. Не вистачало, щоб я ще через якогось чудіка гнобила себе. Так привабливий, так сексуальний, так амбітний, так цілеспрямований … але не з жінками. Або просто мені сьогодні не пощастило. Захотілося італійських пригод? А не вийшло.

Ідея зароджується миттєво і не встигаю я її відкинути, як на мені вже одягнена інша сукня. І вона зовсім не ділова. Навіть поруч не висіла. І виглядаю я в ній навіть краще, ніж в примірочній магазину.

У дзеркалі на мене дивиться типова білявка, світле волосся, великі виразні очі й пухкі губи, без філерів до речі, хороші гени мами та бабусі зіграли зі мною злий жарт, перетворюючи на ляльку Барбі і це трохи бісить. Та ще й цей рожевий колір сукні, ще більше підштовхує до порівняння з лялькою, але я втішаю себе тим, що на ярличку було написано, що це колір стиглої малини. 

Відкидаю сумніви, зав'язую високий хвіст, щоб виставити на показ вже оголені плечі та спину, роблю акцент на губах, додаючи яскравого кольору в той час, як очі залишаю без змін. Соваю ноги в босоніжки, закидаю на плече маленьку сумочку й виходжу з номера, кинувши злий погляд на сусідні двері Коваленка. Поцілунок зі мною, значить помилка. Сам ти помилка природи. От і сиди тепер зі своїми унітазами. 

Жінка сказала – жінка зробила, та мого запалу вистачає не надовго. Вдосталь надихавшись свіжим літнім повітрям і прогулявшись центральними вуличками, на яких наче мурахи у два ряди не поспішаючи шниряють голосні купи туристів, вирішую прикинутись місцевою і сідаю за столик першого ліпшого кафе. 

Келих вина наодинці із собою може і не покращує настрій, проте чудово заспокоює нерви, які все ще шалять після непорозуміння з Коваленко. А може справа зовсім і не в ньому?

Копирсаюсь у куточках пам'яті, намагаючись пригадати, коли останній раз у мене була близькість, і не з тим невідмовним приладом в моїй тумбочці, а зі справжнім чоловіком з плоті та крові. Останнім пригадую лише Сашка, а точніше Олександра, з яким познайомилась на виставці картин маминої подруги, але ж крім привабливої зовнішності там і згадати то немає чого, а якщо врахувати швидкість з якою він фінішував, то й взагалі не варто було його згадувати. Я ранкову каву й те довше п’ю. 

А отже якщо Олександра ми не рахуємо, то вже майже два місяці я вірна подружка хлопчика на батарейках, що не може не засмучувати дівчину мого віку. Від коли я почала втілювати в життя ідею танцювальної студії, я й сама боюсь залишатись з собою наодинці. Всі ці проблеми та постійний стрес зробили з мене жіночку з ПМС на постійній основі. Поки я встану на ноги то й взагалі ризикую зненавидіти чоловіків. Чорний список крім тимчасових коханців, поповнюється і новими обличчями, після історії з меблями своє місце там зайняв Вадим, а тепер і любитель помилок Денис Вікторович.

– Аделіна?! – дзвенить з-за спини знайомий голос і жіноча рука з французьким манікюром лягає на моє плече. – Який приємний сюрприз.

І таки сюрприз, бо коли обертаюсь переді мною стоїть Ноелія. Вона нахиляється і знову обіймає мене, наче ми не попрощались лише декілька годин тому. 

– Ти сама? – оглядається навкруги очікуючи або не очікуючи побачити Коваленка.

– Не сама, з компанією, – підіймаю у повітря келих з білим вином, на що дівчина лише голосно сміється.

– Приєднуйся до нас, – киває в бік, де за столиком сидить Аннет, та сама дівчина, що зустрічала нас вчора в аеропорту.

– Спокуслива пропозиція, – відповідаю Ноелії, а сама киваю офіціанту, щоб розрахуватись за напій. 

–  Ми збираємось до клубу, – каже змовницьки. – Поки Гільєрмо у відрядженні, а тато бавить дівчат, я маю декілька годин на відпочинок, – пояснює, хоча я і не запитувала, але тепер її веселий настрій мені більш зрозумілий. 

Мабуть, з двома дітьми важко виділити час на відпочинок, а тим паче такий нетиповий, як для дружини, мами та ще й фінансового директора в великій компанії.