Розділ 16

Аделіна

В компанії Ноелії почуваюсь дуже комфортно незважаючи на те, що ми чужі люди й побачились сьогодні вперше. Вона єдина дочка Кости, яка на додачу ще й працює фінансовим директором в сімейній компанії. Справжня гордість свого батька, на відміну від мене. Вона лише на років шість старша за мене, а вже має чоловіка Гільєрмо і двох янголят, з якими я встигла сьогодні познайомитись. А на цих досягненнях, вже б моя мама пищала від радості, якби я була на місці дівчини, але це чуже життя. Слава Богу.
Не поспішаючи обходимо будинок і, непомітно для самих себе, переходимо на “ти”. Розмовляючи, чіпляємо одну тему за іншу, і час від часу стає ніяково, коли від неї лунає фраза “Тато казав”. Такі близькі стосунки з батьком і дивують, і захоплюють одночасно, тому що я не уявляю, як би розповідала татові стільки подробиць про абсолютно чужу мені людину.
Через великий хол на першому поверсі, виходимо на терасу, де під білими навісами, на нас чекав сервірований стіл. Біла скатертина з мереживним кантом, блискучі тарілки, фраже і лимони. Багато лимонів. Вони наповнюють дві круглі вази, які стоять на столі, а зверху їх накривають композиції з екзотичних квітів. Мало того, що виглядає це поєднання просто неймовірно, та ще й неподалік від столу росте велике лимонне дерево, на якому висять соковиті жовті плоди, що наче навмисно доповнюють ідею сервірування.
– Я залишу тебе на хвилинку, розпоряджусь, щоб подавали обід, – каже Ноелія, чим відволікає мене від споглядання такої краси. – Не сумуй, – киває у бік столика з напоями, і не тільки освіжаючими, а й хмільними.
– Не буду, – усміхаюсь у відповідь.
Коваленко з Костою, стоять під тим самим лимонним деревом зі склянками в руках, і про щось розмовляють. Спіймавши погляд Дениса Вікторовича, крокую до чоловіків.
– Не заважатиму? – кажу на підході, щоб сповістити про своє наближення Косту, що стоїть до мене напівобертом. – Може я можу вам чимось допомогти?
– Синьйорина Аделіна, нарешті дівчата вас відпустили, – каже Коста. – Вип’єте з нами? – вказує на той самий столик з напоями, який не має дати мені сумувати, за словами Ноелії.
– Сік, якщо можна.
– Звісно, можна, – і ось італієць вже наливає мені у склянку помаранчевий, судячи з кольору, сік.
– Все добре? – тихо запитує Денис Вікторович і від його тембру, тілом розпливається тепло. Господи, і так сонце пече, так ще й бос зі своєю турботою підливає олійки у вогнище.
– Так, все добре, – відповідаю босу і дякую господарю за напій, коли той опиняється у мене в руках.
– Чудове місце, – спираюсь на низький кам'яний паркан і спостерігаю за тихим озером. – І будинок у вас теж гарний. Ноелія таки влаштувала мені екскурсію, коли звільнила з полону, – кажу жартома і киваю у бік будинку.
– Ви можете залишитись тут на декілька днів і відпочити, як я і пропонував. Ввечері, коли сонце вже не так пече, тут взагалі казково. Тим паче, що Ноелія з дітьми завтра повертаються додому і будинок буде вільний. Подумайте над моєю пропозицією, – каже, дивлячись на мене, а я навпаки, кидаю здивований погляд на Дениса Вікторовича і у мене від цих переляканих поглядів, скоро розвинеться косоокість.
– Дякуємо вам за запрошення, синьйоре Коста, та вже завтра ми маємо повертатись додому. Можливо іншим разом, – відповідає за нас двох Коваленко.
– Це було б чудово, – каже мрійливо, дивлячись на воду.
Ноелія кличе нас до столу і ми слухняно займаємо свої місця. По обидва боки від мене сідають дівчата, попередньо пересадивши Дениса Вікторовича на один стілець ліворуч, бо не могли вирішити, хто саме буде сидіти поруч зі мною. Вони такі милі, що я не перестаю усміхатись, спостерігаючи за їх дитячою безпосередністю.
Дзвінкий італійський говір радує слух і я повністю занурююсь в розмови сімейства, аж допоки не згадую про Коваленко.
– Вибачте, я захопилась розмовою, – звертаюсь до боса. – Можливо, вже час підписати контракт?
– Ми вже підписали, – спокійно відповідає Денис Вікторович, відпиваючи зі свого келиха. – Коли ви були на горі з дітьми.
– От як. Ну тоді добре, – спантеличена таким поворотом подій, не одразу знаходжу що сказати. Стільки пафосу з цією угодою влаштували, тут тобі ресторани, і СПА, і запрошення до Риму, і бали, і відпочинок на віллі, і знайомство з родиною, а з рештою підписали папірці на колінках з келихом вина у руці. Це так зараз ведеться бізнес, чи я чогось знову не розумію?! Навіщо я взагалі тут? Та це питання я задаю лише сама собі та й то подумки. Стосовно відпочинку, я зовсім не проти, проте, як людині, послуги якої проігнорували, мені трохи прикро.
Коли приходить час їхати, ми прощаємось наче рідні, і якщо з сеньйором Костою я стримана, за ясних обставин, то на теплі обійми Ноелії відповідаю так само ніжно. Присідаю і по черзі обіймаю дівчаток, але не втримавшись, вони, як маленькі торнадо, кидаються до мене на шию, і міцно стискаючи з обох боків, цілують у щоки. Від таких дитячих дій, мені ніяково в першу чергу перед Коваленко, адже це ділова поїздка, а я тут влаштувала садочок.
Щойно ми сідаємо в автівку і зникаємо за парканом маєтку, Коваленко одразу обертається до мене.
– Ви допомагали італійцю обирати подарунки? – запитує зненацька. – Коли Ви встигли?
Гострий вовчий погляд пропалює наскрізь, а я наче та перелякана овечка, що під тиском сильнішого, не може знайти правильних слів.
– Він зателефонував мені наступного дня після перемовин і попросив про допомогу. Як я могла відмовити, коли він просив вибрати подарунки дітям? – чи то виправдовуюсь, чи то захищаюсь у відповідь на питання боса.
– Я і не кажу, що Ви мали йому відмовити. Ви доросла жінка і в праві самі приймати рішення, які є для вас прийнятними. Просто Ви не сказали мені про це і я був здивований, що Ви бачились з ним у мене за спиною, – святі горобці, це що ревнощі? Або я права, або я зовсім перестала розбиратись в чоловіках.
– Не за спиною, а у вільний час. І немає нічого поганого в тому, щоб допомагати людям, – кажу задоволена собою, аж тут до мене приходить осяяння. – Це якось вплинуло на умови? Я щось зіпсувала?
– На умови ніяк. На ставлення… можливо.
– Він вам щось сказав? – запитую перелякано і сподіваюсь, що він не згадував про коштовний подарунок, який я від нього прийняла, бо на додачу до всього, Коваленко почне мене ще й зневажати.
– В основному, про те яка ви чудова, – губи боса міцно стискаються і я не можу зрозуміти добре це чи погано. – А також, що мені пощастило мати вас поруч, що б це не означало.
– Дивно, – замислююсь, але відпускаю ситуацію. – Думаю, можна вже не хвилюватись з цього приводу, справа зроблена і ми вже завтра повертаємось додому.
– Ага.
Залишок дороги до готелю ми з босом більше не розмовляємо, але ж я можу і не називати його босом у своїй голові. Угода підписана, а отже я вже вільна пташка не обтяжена угодою з Коваленко. Та й він вже має розслабитись і спокійно видихнути. Контракт підписаний, і вже при поверненні додому він зможе замовити тих унітазів вдосталь. Можливо, хоч тоді стане трохи щасливішим.
Він взагалі має подякувати долі за цю поїздку, адже Коста йому на стільки довіряє, що познайомив зі своєю родиною. Не думаю, що він так робить з усіма своїми клієнтами, тим паче Коваленко сам казав, що для нього ця угода важливіша ніж для італійця.
З огляду на минулі події, Денису Вікторовичу варто було продемонструвати потенційному партнеру сімейні цінності, а не русалок у СПА. Тут навіть неозброєним оком видно, що у підході Коваленка присутня суто бізнесова складова, а от Коста віддає перевагу спілкуванню.
– Дякую вам, за допомогу, – раптом каже Денис Вікторович розвернувшись до мене обличчям, коли ми опиняємось біля дверей моєї кімнати.
– О, нема за що, тим паче, що ви все вирішили й підписали без мене, – намагаюсь прибрати, дивну для самої себе, образу в голосі через те, що залишилась за бортом угоди. – Софія зрадіє, дізнавшись, що ви впорались самотужки.
– Вона чудовий репетитор, – каже з усмішкою, яка в ту ж мить сповзає з його обличчя. – І ви теж чудова, – додає розгублено, наче зобов'язаний був зробити мені комплімент.
– Може прогуляємось містом? Справи зроблені, час дитячий, а літак лише завтра, – пропоную неочікувано, як для самої себе, так і для Коваленка. Я все одно хотіла погуляти містом, то чому не з ним.
– У мене ще є деякі справи…на жаль, – “Обломінго” ваше ім'я, Денис Вікторович.
– Шкода, – і мені таки справді шкода, як мінімум через те, що за час перебування у місті, з усіх пам'яток я встигла побачити лише готельний номер, ресторан та будинок Кости, а якщо копати глибше, то його відмова була неприємною. – Побачимось завтра, – додаю голосу легкості, на яку тільки спроможна.
– І ще раз, дякую, – торкається плеча і ніяково обіймає, наче не знає, як зі мною поводитись.
Мабуть, вирішив повторити всі ті обнімашкові ритуали, що я пройшла в родині Коста, але на відміну від веселих дитячих обіймів, моя шкіра починає палати, варто було лише Денису Вікторовичу притиснути мене до себе. Секунди тягнуться наче години, але я не відпускаю його і не відсторонююсь, так само як і він. Тепле повітря від його важкого дихання біжить спиною, від чого на моєму тілі підіймається кожна волосинка, а їм заздрять всі ті, що були безжально видалені під час епіляції на минулому тижні.
– Денисе…, – підіймаю очі на чоловіка, – Вікторовичу…, – видихаю вже йому в губи, перш ніж торкнутись їх своїми.