Розділ 15

Аделіна

Ранок. Майже одинадцята. Я продовжую стояти над своєю валізою у роздумах, що вдягнути. Вибір у мене не дуже великий, тому відкладаю праворуч ділову сукню, яку взяла для перемовин, і яка тепер недоречна, а ліворуч – речі для прогулянок, які виглядають або занадто простими, або занадто відвертими. І вуаля, рішення знайдене, бо в моєму розпорядженні залишається лише одна сукня. Біла легка тканина з блакитним принтом квітів, те що треба для неформального візиту до будинку Кости.

Підфарбовую вії, роблячи погляд більш виразним, щоб Коваленко міг прочитати в ньому все, що я думаю про його зверхнє ставлення до мене.  Волосся підсушую феном, а з іншим не сильно заморочуюсь, бо готова побитись об заклад, що бос вже чекає на мене у фоє з поглядом, наче я ще вчора мала прийти.

Я таки мала рацію. Він тут. Знову в костюмі кольору хакі та білій сорочці. І він такий гарний в ньому, чортяка.

– Не схоже на одяг для пікніка, – кажу чоловіку, коли підходжу до нього ближче.

– Я не збирався відпочивати, тому у мене з собою лише ділові костюми.

– Наче ви колись відпочиваєте, – бурчу собі під ніс. – Можна? – кажу вже голосно, звертаючись до чоловіка і вказую на його одяг, а точніше на сорочку. 

Коваленко здивовано підіймає брови, а я не бачу сенсу розповідати суть справи, адже вибору у нього все одно немає. Стягую піджак з його плечей, не без його допомоги звісно ж, бо дотягнутись до такої шпали просто нереально. Поки він тримає піджак в руках, розстібаю ґудзики на рукавах сорочки та по черзі підкачую їх до ліктів. Роблю крок назад, щоб трохи здалеку подивитись на оновлений зовнішній вигляд боса. Трохи краще, але все одно не те. Руки самі тягнуться до сорочки й розстібають додатковий верхній ґудзик, а я чомусь заклякаю від його погляду. Ні, не страшного, і навіть не суворого… вогонь. В його очах вогонь, який я так хотіла побачити, але саме зараз почуваюсь розгубленою.

– Ідеально, – відводжу погляд, поправляю комірець і відступаю в бік.

– Ну, якщо Ви так кажете, – на замисленому обличчі з’являється посмішка, а сам Коваленко пропонує взяти його попід руку.

Ковзаю долонею по його руці, насолоджуючись теплом його тіла та приємними відчуттями, які виникають, коли тонкі волоски на його руці лагідно лоскочуть мою долоню. Ну і що, що я йому не подобаюсь, хоч відчую візуальну насолоду, поруч з красунчиком босом. 

Виходимо на вулицю, де на нас вже чекає автівка і той самий водій. І знову я нічого не встигаю роздивитись, поки ми їдемо містом, а коли виїжджаємо за його межі, так взагалі нікого немає, лише луки навкруги. І знову роблю собі віртуальне нагадування прогулятись ввечері й пройнятися атмосферою старого міста.

– Ви мене звісно вибачте, та я взагалі не розумію, навіщо було їхати так далеко, щоб підписати папірці. Я в бізнесі новачок, але мені здалося, що ви все погодили ще в перший день їх приїзду до Києва, а підписаний контракт можна було відправити експрес-поштою. Судячи з вчорашнього вечора, який ми провели на благодійному заході та сьогоднішнього дня, який маємо провести на віллі, складається таке враження, що ми приїхали до Риму розважатись, а не працювати, – Коваленко замислено дивиться у вікно. – Та я не скаржусь, мені всі підходить, –  швидко додаю посміхаючись, а то ще додому відправить завчасно за такі слова.

– Вибачаю, – каже і повністю повертається до мене обличчям. – Я і сам про це думав. У нас все було вже погоджено, а потім подзвонив його помічник і повідомив, що Коста запрошує нас до Риму на підписання контракту. Він вислав квитки на літак, забронював готель і наголосив, що ви обов'язково маєте бути присутні. В мене не було підстав відмовляти йому, бо чим скоріше ми підпишемо папери, тим скоріше я отримаю товар, але своєю поведінкою, зерно сумніву він в мені посіяв. 

Кидає погляд на водія, який слідкує за дорогою й зовсім не звертає на нас уваги. Хоча той скоріш за все і не розуміє про що ми говоримо та Денис Вікторович нахиляється ближче до мене. 

– Я думаю, Коста хоче, щоб останнє слово було за ним, тому ми тут. Сподіваюсь, що він нічого не утне, що може завадити моїм планам. Якщо ви почуєте, щось дивне стосовно перемовин, контракту, умов…та будь-що дивне, дайте мені знати.

– Добре, – відповідаю так само пошепки, наче ми шпигуни з якоїсь саги й нас об'єднує спільна таємниця.

А потім він нахиляється ще ближче, і ось його ніс майже торкається моєї скроні, а його теплий подих ганяє тілом скажених мурах. Прям хочеться зробити “Брррр”, настільки я відчуваю їх на своїй шкірі.

– І самі будьте обережні, – і я напружуюсь від його слів. Оце так неочікуваний поворот. – Не подобається мені його увага до вас. Він складає враження вихованого чоловіка, але ж і ви дівчина гарна, хто знає, що у нього на думці.

Коваленко відхиляється, а мої очі, що вже і так були на викоті, через слова чоловіка, починають на додачу бігати від переляку. Виявляється, що не лише я це помітила. З одного боку стає легше, що я не істеричка і не вигадала це, а з іншого стає лячно, що бос таки правий і ми не знаємо що задумав Коста. Чи дійсно він такий гостинний, яким хоче здаватись, чи має якісь приховані мотиви.

– Дякую, – і вже сама переводжу погляд до вікна.

Після слів боса знову починаю замислюватись над поведінкою старого італійця. Те, як він роздивлявся мене при першій зустрічі, можна було б списати на мій, не зовсім відповідний до такого роду зустрічі одяг, але ж ті дивні погляди, що я ловила на собі під час усього дня, вже не були пов’язані з короткими шортами. Вечір у СПА і мій балакучий язик, після келиха вина, то взагалі знахідка для шпигуна. Під час розмови, він наче намагався все про мене дізнатись, запитував про родину, життя в Італії, де живу, чим займаюсь, а я і рада що язик без кісток й можна теліпати без передиху. Я йому хіба, що пін-код від банківської картки не сказала.  І тільки зараз, дивлячись на минулі події з боку, розумію, яка ж я необачна. Оце влипла.