Розділ 13

Аделіна

Знову відкриваю повідомлення від Коваленка, з прикріпленим квитком та лише одним реченням, в якому написано, що він чекатиме на мене біля входу в будівлю аеропорту. Але я вкотре його перечитую і не тому, що сумніваюсь в тому, що дійсно лечу до Риму за таких дивних, для мене обставин, а тому, що воно написане чоловіком, який вже другий день не виходить у мене з голови. Вдивляюсь в кожне слово, наче намагаюсь прочитати щось між рядків, якийсь прихований зміст, але ніяких нових слів там на жаль не з’являється. 

– На мене вже чекають, – кажу, коли бачу, як Коваленко виходить з таксі.

Прошу батька зупинитись, щоб вискочити на ходу, поки ми не доїхали до місця паркування й уникнути оглядин Дениса Вікторовича, а тим паче знайомства з ним, на яке розраховує моя мама. Я вже сто разів пожалкувала, що назвала його своїм хлопцем. Але ж я думала, що після новини, що дочку не треба пристроювати в хороші руки, мама заспокоїться, а у неї навпаки, увімкнувся режим “хочу все знати”.

Не отримавши від мене такої необхідної їй інформації, вона підговорила тата відвезти свою кровиночку до аеропорту, щоб побачити того самого хлопця, якого я, з її слів, приховую. Звісно що приховую, бо ніякий він мені не хлопець. 

Зі словами “Я запізнююсь”, виймаю з багажника свою валізу і махнувши на прощання батькам, поспішаю до Коваленка. Крокую швидко, не оглядаючись, щоб мама не встигла вийти слідом за мною. Денис Вікторович, як завжди серйозний, схвильовано дивиться на годинник. Мабуть, думає, що я його кинула. Хоч я ні на хвилину не запізнилась, та в мить коли він бачить мене, на обличчі з'являється той самий вираз “Ну нарешті”. 

Широко усміхаюсь, сподіваючись, що і він у відповідь оголить свої біленькі зуби в широкій посмішці, щоб мама не запідозрила не ладне.

– Удайте, що дуже раді мене бачити, – звертаюсь трохи голосніше до Дениса Вікторовича, щоб він міг почути мене на відстані, але не так гучно, щоб почули батьки. 

– Що? – перепитує спантеличено, насуплюючи брови.

– Усміхніться, – кажу коротко, щоб до нього дійшло. Та ще жирафа.

Не встигають його губи розтягнутись у подобі усмішки, як я стаю навпочіпки та цілую його у щоку. 

– Зробіть вигляд, що ви раді мене бачити, – повторюю вже голосніше. – За нами спостерігають мої батьки і вони думають, що ви мій кавалер.

– І як так вийшло? – здивовано підіймає брову, яка наче акторка театру постійно рухається, коли її володар не приховує емоції.

– Немає часу пояснювати. Вони вас не потурбують, це лише між мною і батьками, – каже вже ніжно, бо я дійсно перегнула палку, втягнувши його у свої розборки з мамою.

– Ну чого ж,  – хитрий прищур янтарних очей, який не віщує нічого хорошого. – Давайте познайомимось. Яким же я буду кавалером, якщо не привітаюсь з батьками своєї дівчини? Ведіть, – вказує рукою, пропускаючи мене вперед. Він це серйозно? Тепер вже я схожа на рибку, що жадібно хапає повітря, відкриваючи і закриваючи рот.

 – Не треба, вони й так повірять, – ціжу крізь зуби, маскуючи своє незадоволення усмішкою, але Коваленко налаштований рішуче.

– А що як не повірять, – підштовхує мене вперед, обіймаючи за талію. – Кажіть швидко, як звати батьків, – запитує, нахилившись. 

– Роман Федорович та Марія Анатоліївна.

Мабуть, з боку це виглядає так само інтимно, як і я почуваюсь в цю мить, бо теплим подихом він обпалив мені вухо, від чого нутрощі зав'язуються в тугий вузол, посилаючи тремтіння по всьому тілу. 

– Змерзли? – запитує, обіймаючи мене ще міцніше.

– Угу, – відповідаю, а сама готова з трусиків вистрибнути, щоб опинитись якнайдалі від цього недолугого персонажа. 

Він серйезно? На вулиці спека, майже тридцять градусів, а він запитує чи не змерзла я, в той час, як насправді я плавлюсь не лише від спеки, а й від його дотику. Звичайного дотику. Що з ним не так? Що зі мною не так?

– Доброго дня! – вітається, коли ми опиняємось біля автівки батьків і навіть вони здивовані нашою появою. – Роман Федорович, – звертається до батька і протягує йому руку через вікно. – Марія Анатоліївна, – ввічливо киває мамі, що сидить поруч з татом. – Радий нарешті з вами познайомитись. Аделіна багато про вас розповідала, – лагідно дивиться на мене наче ручний лев. Залишилось лише за вушком почесати.

– А от ми про вас нічого не знаємо, – кидає на мене незадоволений погляд мама, а коли повертає увагу до Коваленка, на її обличчі знову сяє усмішка. – Навіть ім'я. 

– О, пробачте. Денис. Денис Коваленко.

Наче Бонд. Джеймс Бонд. Це уточнення не може не викликати сміх, тому я починаю хіхікати, стоячи трохи позаду нього.

Тато скидує брову, уважно дивиться спочатку на Коваленка, а потім на мене, але нічого не каже. Мабуть, він теж почув знайоме прізвище та уточнювати не став.

– Приємно з вами познайомитись, Денисе. Я думаю нам треба буде обов’язково зустрітись. Приходьте до нас на вечерю, коли повернетесь з подорожі. 

– Дякую за запрошення, Марія Анатоліївна, обов'язково скористаюсь ним по приїзду. А зараз, нам вже час поспішити на посадку, щоб не запізнитись на рейс, – згадує що я стою поруч і знову притягує до себе. – Обіцяю повернути вашу дочку цілу і не ушкоджену, – на що я лише незадоволено бурчу. 

Переграєте Денис Вікторович, ох і переграєте. Теж мені, актор самоучка. – Нам вже треба йти. Бувай мамо, бувай тато, – швиденько машу рукою батькам й розвертаюсь у бік аеропорту, тим самим змушуючи Коваленко теж розвернутись.

Обертаючись, Денис Вікторович ще щось каже батькам, бере мене за руку та переплітає наші пальці. Що він робить? Своєю поведінкою він ще більше заганяє мене в глухий кут перед батьками, а моє зрадницьке тіло навпаки тріумфує, наче мужика ніколи у своєму житті не бачило. 

Тепер мені точно хана.

– Навіщо ви це зробили? – звертаюсь до нього, коли ми вже опиняємось в приміщенні та подалі від зацікавленого погляду батьків. – Вони ж тепер будуть вас перевіряти.