Епілог

Минув час.
Тепер Мія вже майже не згадувала, як колись говорила лише російською.
Вона чудово знала українську, читала книжки, жартувала з Нікою та спокійно розмовляла з нашими сусідами.
— Лізо, ти чула? — одного ранку запитала вона. — Сьогодні після школи ми з Нікою хочемо піти до бібліотеки.
— Чула, — усміхнулася я. — Тільки не забудьте повернутися до вечері.
— Не забудемо!
Ніка засміялася.
Мія була вже не просто дівчинкою, яка приїхала до чужої країни.
Вона стала частиною нашої родини.
Ми більше не ділили дім на «наших» і «їхніх».
У нас була одна кухня, один стіл, спільні розмови, сміх і навіть суперечки через те, хто першим братиме останню цукерку.
Тато Метта одужав і вже допомагав по господарству

Мама метта  часто готувала разом із моєю мамою.
Метт став мені справжнім другом.
А Мія та Ніка взагалі були нерозлучні.
Одного вечора ми всі сиділи за столом.
Мія подивилася на кожного з нас і тихо сказала:
— Я колись дуже боялася, що в мене більше не буде дому.
Усі замовкли.
— А тепер у мене є дім, — продовжила вона. — І сім’я.
Вона усміхнулася.
Я подивилася на Метта.
Колись він вважав нас ворогами.
Тепер він сидів поруч із нами за одним столом.
І я зрозуміла: сім’я — це не завжди тільки люди, з якими ти народився.
Іноді сім’єю стають ті, хто залишився поруч.
Ті, хто допоміг.
Ті, хто прийняв тебе.
Ті, з ким ти навчився знову довіряти людям.
Ми пережили багато складного.
Але врешті знайшли одне одного.
І тепер це був наш спільний дім.
Наша родина.
Наше нове життя.
А головне — ми більше не були чужими.
Ми стали справжньою сім’єю.