Ми не вороги

Розділ 5

Наступного дня ми нарешті вирушили.
Наш автобус мав повертатися в Україну, і цього разу разом із нами їхала сім'я Метта.
Мія сиділа біля вікна й майже не відривала від нього очей.
— А это уже Украина? — запитала вона, коли ми перетнули кордон.
— Так, — відповіла я. — Ласкаво просимо.
Мія усміхнулася.
— Тут красиво.
Я подивилася у вікно.
Для мене це були знайомі краєвиди. Але тепер я дивилася на них трохи інакше.
Метт сидів неподалік.
— Лізо.
Я повернулася.
— Що?
— Дякую.
— За що?
Він трохи замислився.
— За те, що не залишила нас самих.
Я усміхнулася.
— А хіба друзі так не роблять?
Метт усміхнувся у відповідь.
— Напевно.
Це було перше слово, яке він сказав про нас як про друзів.
Попереду на нас чекала невідома дорога.
Ми ще не знали, де саме житиме його сім'я, як почуватиметься його тато і як Мія звикне до нової школи.
Але тепер вони були не самі.
Ми разом їхали додому.
І я вірила, що все поступово налагодиться.

Ганна Лебюк

Подобається

#484 в Молодіжна проза
#107 в Підліткова проза

У тексті є: війна, дружба, вороги

Відредаговано: 30.09.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись