Розділ 2

Ліза : 

Ми йшли за Меттом мовчки.
Я час від часу дивилася на нього. Він усе ще здавався напруженим, наче не до кінця вирішив, чи може нам довіряти.
Нарешті попереду з'явився невеликий будинок.
— Ми прийшли, — сказав Метт.
Він відчинив двері.
Першою до нас вибігла дівчинка років десяти.
— Метте! Ти повернувся!
— Міє, тихіше, — відповів він. — Я не сам.
Мія визирнула з-за його плеча й здивовано подивилася на нас.
— А кто это? — запитала вона.
— Школярі. Вони заблукали через те, що сталося. Я привів їх сюди.
З іншої кімнати вийшла жінка.
— Метте, що відбувається?
— Мамо, їм ніде бути.
Жінка подивилася на нас, а потім кивнула.
— Заходьте. Тут вам буде безпечніше.
— Дякуємо, — сказала я.
Тоді з сусідньої кімнати почувся кашель.
Я повернула голову.
На ліжку лежав чоловік. Він виглядав дуже втомленим.
— Це мій тато, — тихо сказав Метт.
Я підійшла ближче.
— Йому погано?
— Він хворий. Лікарів зараз майже немає поруч.
Я помітила на столику кілька упаковок ліків.
— Ви давали йому їх?
— Так, але ми не впевнені, чи все правильно.
Я подивилася на Метта.
— Можна я допоможу?
Він здивовано глянув на мене.
— Ти вмієш?
— Не лікар, звичайно. Але можу допомогти розібратися з тим, що вам уже призначили. А якщо потрібна медична допомога — треба знайти дорослого медика.
Метт кілька секунд мовчав.
Потім кивнув.
— Добре.
Я допомогла його мамі розкласти речі й перевірити, що вони нічого не переплутали. Самі ліки ми не змінювали — просто діяли так, як було призначено лікарем.
Після цього я згадала про свою сумку.
— До речі...
Я відкрила її.
— У мене є смаколики.
Мія одразу оживилася.
— Правда?!
Я засміялася.
— Справді.
Я дістала печиво та кілька цукерок і поділилася з усіма.
Мія взяла печиво й усміхнулася.
— Спасибо!
Метт теж узяв одне.
— Дякую, — сказав він уже зовсім іншим тоном.
Я посміхнулася.
Можливо, це була дрібниця.
Але саме з цієї дрібниці почалося наше знайомство.
І вперше за весь день я побачила в очах Метта не недовіру, а трохи спокою.