Домашнє метро

***

Дороги – вени, а люди – кров,

Замало кисню й затори знов.

Погоду, звісно, не вгадав ніхто.

Дощ іде, я спускаюсь до метро.

Вези ескалатор подалі від бід,

У свій інший, таємничий світ.

Тут під землею бувають дива

Кілька зупинок і ти вже нова.

Тут діє дуже суровий закон,

Вчасно прийде

залізний дракон.

Правила користування

Для чого ми на цій Землі,

Скажи, страждати? А навіщо?

Чи, може, все ж для іншої мети

Ми тут, а не тому, що так от вийшло?!

Іноді думаєш, як же все складно,

Все не просто в цьому житті.

Ти за щастям женешся,

Воно прагне втекти.

Насправді, все просто 

Обери для себе правила

На зразок як в метро:

За тим, що від тебе втікло

НЕ гнатися!

З почуттями 

НЕ гратися!

До ненадійних

НЕ притулятися!

Одразу за декілька справ

НЕ братися!

Забагато на себе 

НЕ брати,

Щастя без нагляду

НЕ залишати!

***

Осінь. Водночас сіро й яскраво.

От вчора був дощ цілий день,           

Краплинки весело плигали з неба

Й купали місто, горобців та людей.

Було дуже блискучо і срібно.  

У потоці з людей і машин

Я шукала тебе беззупинно

Кілька нескінченних годин...

А потім було дуже дивно:

Мене проковтнуло метро.

Я сама стала дещо осіння:

Трохи легша, мудріша і вільна.

Час все потроху лікує,

Зцілюють: роздуми, осінь, й метро.

***

І коли вже те щастя прийде,

На якій його шукати станції?

Від негараздів, від болю й образ,

Якої триматись дистанції?

І хоч відповідей поки не має,

А запитань вже забагато.

Я вірю воно десь є, просто чекає                             

 Те саме «на моїй вулиці свято».