Розділ 26. «Бабусина спецоперація»

Розділ 26. «Бабусина спецоперація»

Чоловік стояв біля вікна й дивився на автомобілі, які один за одним зупинялися біля будинку. Спочатку він подумав, що помилився. Потім побачив ще одну машину.

А за нею — ще одну.

— Та що це таке?.. — пробурмотів він.

Він примружився.

Людей ставало дедалі більше.

І найгірше було те, що серед них він побачив Романа.

— Чорт!

Чоловік різко відвернувся від вікна.

— Вони нас знайшли.

Ольга лежала на дивані й уважно стежила за ним.

Її руки були зв'язані, а рот заклеєний скотчем. Вона намагалася щось сказати, але виходило лише приглушене:

— М-мм! Мм-м!

— Тихо!

Чоловік заметушився кімнатою.

— Де тебе сховати?

Ольга знову:

— Мм-м!

— Я сказав тихо!

Він відчинив двері шафи.

Порожнього місця там було небагато, але іншого варіанта він не бачив.

— Пробач, але доведеться потерпіти.

Він обережно підхопив Ольгу на руки.

Дівчина була ще слабкою після операції, тому навіть не могла чинити серйозного опору.

Вона тільки сердито дивилася на нього й намагалася щось сказати через скотч.

— Мм! Мм-мм!

— Я тебе почув.

Він поклав її до шафи, залишивши достатньо місця, щоб вона могла дихати, і причинив дверцята.

— Якщо будеш тихо, все закінчиться швидко.

Зсередини одразу пролунало:

— ММММ!

Чоловік закотив очі.

— Ну добре. Я зрозумів, що ти зі мною не згодна.

Він зачинив шафу.

У будинку запала тиша.

А потім…

Тук-тук-тук.

Чоловік завмер.

Хтось стукав у двері.

Він підійшов до вікна.

І побачив…

бабусю Діани.

Вона стояла перед дверима, тримаючи свою сумочку.

Чоловік полегшено видихнув.

— Стара бабуся…

Він навіть усміхнувся.

— Що вона мені зробить?

Він швидко відчинив двері.

— Добрий вечір.

Бабуся ласкаво усміхнулася.

— Ой, синочку! Нарешті!

Чоловік розгубився.

— Нарешті що?

— Я вже думала, ніхто не відчинить.

— А ви… хто?

— Та я бабуся.

— Чия?

— А це вже довга історія.

Чоловік нервово глянув за її спину.

Нікого.

Він заспокоївся.

— Вам щось потрібно?

Бабуся зітхнула.

— Дуже потрібно.

— Що саме?

Вона показала рукою на невеликий візок, який залишився біля автомобіля.

— Допоможи мені, будь ласка, перенести мою тележку.

Чоловік моргнув.

— Тележку?

— Ну так.

— Зараз?

— А коли ж іще?

Він подивився на неї.

Потім на візок.

Потім знову на бабусю.

— Добре.

Він вийшов.

Саме цього й чекала родина Діани.

Марина, батько, мати, тітка й Діана швидко рушили до будинку.

Тітка все ще тримала свою знамениту сковорідку.

Марина прошепотіла:

— Тільки не бийте його.

— Я знаю, — відповіла тітка.

— Ми домовилися.

— Так.

— Спочатку шукаємо Ольгу.

— А потім?

Тітка подивилася на сковорідку.

— А потім подумаємо.

Батько суворо глянув на неї.

— Сковорідка залишається останнім аргументом.

— Добре.

Діана тихо сказала:

— Романе, ти залишайся біля входу.

— Ні.

— Романе…

— Я хочу сам знайти Ольгу.

Діана взяла його за руку.

— Знайдемо разом.

Вони зайшли до будинку.

Усередині було тихо.

Занадто тихо.

— Ольго! — тихо покликала Діана.

Жодної відповіді.

Роман побілів.

— Олю!

Тиша.

Вони розділилися.

Марина перевіряла кімнати.

Батько — коридор.

Мати — кухню.

Тітка відкривала двері одну за одною.

— Тут немає!

— Тут теж!

— Тут порожньо!

Діана зайшла до спальні.

Нічого.

Вона вже хотіла повернутися, коли почула дивний звук.

— М-м-м…

Вона завмерла.

— Що це?

Звук повторився.

— Мм-мм!

Діана різко повернулася до шафи.

— Олю?!

Вона відчинила дверцята.

Ольга лежала всередині.

Очі дівчини миттєво загорілися.

— О Боже!

Діана кинулася до неї.

— Ми тебе знайшли!

Роман прибіг на голос.

Побачив сестру — і на мить просто застиг.

— Олю…

Він опустився перед шафою на коліна.

Діана швидко зняла скотч.

— Романе…

Він обережно звільнив сестру.

— Маленька моя…

Ольга обійняла його так міцно, як тільки могла.

— Я знала… що ти приїдеш.

— Звичайно, приїду.

Він поцілував її у волосся.

— Я б перевернув увесь світ.

Ольга подивилася на Діану.

— А вона?

Діана усміхнулася крізь сльози.

— І вона приїхала.

Ольга простягнула до неї руку.

Діана взяла її.

— Ти тепер не сама.

Ольга кивнула.

— Я знаю.

Марина з'явилася у дверях.

— Знайшли?

— Так!

— Тоді забираємо її.

Роман обережно підхопив Ольгу на руки.

— Тримайся.

— Я тримаюся.

— Болить?

— Трохи.

Діана одразу сказала:

— Обережно.

— Я обережно.

Вони швидко рушили до виходу.

А тим часом бабуся продовжувала свою виставу.

— Ой, синочку, а тепер допоможи мені з іншого боку.

Чоловік підняв візок.

— Так?

— Ні-ні, трохи лівіше.

— Сюди?

— Ні, правіше.

— Сюди?

— От тепер чудово.

Чоловік уже починав нервувати.

— Може, ви самі?

— Та як же я сама?

Він стиснув зуби.

— Добре.

Бабуся мило усміхнулася.

— Який ти добрий хлопчик.

— Дякую.

— І сильний.

— Дякую.

— І терплячий.