Глава 18. Сімейна нарада у потязі

Глава 18. Сімейна нарада у потязі

Потяг повільно рушив із вокзалу. За вікном пропливали будинки, дерева, рекламні щити, а потім місто поступово залишилося позаду. У купе сиділа родина Діани.

І вперше за багато років усі вони їхали разом не на свято, не на весілля і навіть не на відпочинок. Вони їхали мовчки. Що було майже страшніше за будь-яку сімейну сварку. Бабуся сиділа біля вікна й дивилася на краєвид. Мати Діани переглядала телефон, хоча вже хвилин десять дивилася на один і той самий екран. Тато сидів навпроти й спокійно читав газету. Тітка нервово поправляла волосся.

А Алла дивилася у вікно так, ніби дуже хотіла опинитися десь в іншому потязі.

Нарешті бабуся не витримала.

— Ну?

Ніхто не відповів.

— Я питаю: ну?

Мати підняла очі.

— Що «ну»?

— Ми будемо робити вигляд, що нічого не сталося?

Тітка важко зітхнула.

— А що ми можемо зробити?

Бабуся суворо подивилася на неї.

— Для початку подумати.

— Я думаю.

— Про що?

— Про те, що Діана могла вибрати когось кращого.

Тато повільно опустив газету.

— Кращого за кого?

Тітка подивилася на нього.

— Ну… за Романа.

— А що з Романом не так?

Тітка розвела руками.

— Він сантехнік.

Тато спокійно запитав:

— І?

— І все!

— Дуже переконливий аргумент.

Бабуся хмикнула.

— Схоже, ми досі думаємо професіями, а не людьми.

Тітка обурилася:

— Я просто хочу для Діани нормального чоловіка!

— А Роман ненормальний? — запитав батько.

Тітка замовкла.

— Ну…

— Він допомагав Діаниній матері.

— Так.

— Поважав бабусю.

Бабуся кивнула.

— Дуже ввічливий хлопець.

— Допомагав твоєму батькові.

— У нарди грає чудово, — додала бабуся.

Тато посміхнувся.

— І навіть не ображається, коли я програю.

— Ти йому програєш, — нагадала бабуся.

— Я даю йому шанс перемогти.

— Ти вже третій рік даєш йому цей шанс.

Усі засміялися.

Навіть мати.

Але сміх швидко стих.

Бо тема Романа залишалася болючою.

Алла сиділа мовчки.

Вона чудово розуміла, що зараз усі дивляться на неї.

Нарешті мати повернулася до неї.

— Алло.

— Що?

— Навіщо ти це зробила?

Дівчина насупилася.

— Що саме?

— Не прикидайся.

Алла опустила погляд.

— Я хотіла допомогти Діані.

Бабуся похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо якби ти хотіла допомогти Діані, ти спочатку поговорила б із нею.

Алла мовчала.

Тато додав:

— Ти ж знала, що Роман відмовив тобі.

Алла різко підняла голову.

— Я просто…

— Він був вірний Діані, — спокійно продовжив батько. — І тобі це не сподобалося.

У купе стало тихо.

Алла почервоніла.

— Я образилася.

— Ось, — сказала бабуся. — Нарешті чесно.

Алла схрестила руки.

— А що мені було робити? Він навіть не подивився на мене!

Тато підняв брову.

— Можливо, тому що він кохає Діану?

Алла насупилася.

— Тепер я це розумію.

— Пізно, але вже добре, — пробурмотіла бабуся.

Мати тихо сказала:

— Ти хотіла помститися.

Алла не відповіла.

Цього було достатньо.

Тітка раптом вибухнула:

— Але я все одно не розумію! Навіщо Діані така сім'я з проблемами?

Тато різко подивився на неї.

— Досить.

— Що?

— Ти знову це говориш.

— А що неправда?

— Ні.

Він відклав газету.

— Ми говоримо про сім'ю Романа так, ніби його сестра — якась проблема, яку треба віднести подалі від очей.

Тітка замовкла.

— Дівчина потрапила в аварію, — продовжив він. — Вона не обирала цього.

— Я просто…

— А Роман не залишив її.

Батько говорив спокійно, але кожне слово звучало твердо.

— Він міг продовжити кар'єру архітектора. Міг будувати собі життя. Міг сказати: «Це не моя проблема».

Він подивився на всіх.

— Але він залишився поруч із сестрою.

Бабуся задумливо кивнула.

— І це багато про нього говорить.

— Дуже багато, — погодився батько.

Мати зітхнула.

— А ми його навіть не вислухали.

— Ми взагалі не дали йому шансу, — сказала бабуся.

Тітка нервово відкинулася на сидіння.

— Але ж він сантехнік.

Тато посміхнувся.

— Здається, ти закохалася в це слово.

— Я просто кажу!

— А я просто слухаю.

Бабуся тихо засміялася.

— Мені вже цікаво, якщо він завтра стане пекарем, ти теж скажеш, що Діані не потрібен чоловік, який працює з булочками?

Мати не витримала й засміялася.

Тітка ображено подивилася на всіх.

— Дуже смішно.

— Трохи, — погодився тато.

Потяг загуркотів на стику рейок.

Усі замовкли.

Через кілька секунд бабуся сказала:

— А Діана…

— Що? — запитала мати.

— Вона добре зробила.

— Що саме?

— Не залишила Романа.

Тато кивнув.

— Я теж так думаю.

Він посміхнувся.

— Виходить, ми все-таки правильно її виховали.

Мати здивовано подивилася на нього.

— Це ти зараз хвалиш нас?

— Так.

— Запиши дату.

Бабуся засміялася.

Тато продовжив:

— Діана могла злякатися. Могла послухати нас. Могла сказати: «Сантехнік? Ні, мені потрібен хтось із вищого суспільства».

— Але вона не сказала, — тихо промовила мати.

— Саме так.

Він подивився у вікно.

— Вона побачила людину.

Бабуся кивнула.

— Значить, ми справді добре її виховали.

Алла тихо сказала:

— Я теж була неправа.

Усі повернулися до неї.

— Що?

— Я була неправа, — повторила Алла.