Глава 17. Шанс, який не можна втратити

Глава 17. Шанс, який не можна втратити

Роман ішов вулицею, майже не помічаючи людей навколо.

Після розмови в квартирі Діани в голові крутилися десятки думок.

Він не сердився на неї.

Навпаки, він чудово розумів, що Діана не була винна в тому, що її родина так відреагувала.

Але слова її родичів усе одно боліли.

«Нам такі не потрібні».

«Ти достойна вищого суспільства».

«Він сантехнік».

Наче професія могла визначити цінність людини.

Роман зупинився біля лавки в тихому сквері й дістав телефон.

Саме в цей момент телефон знову задзвонив.

На екрані висвітився незнайомий номер.

Роман не одразу відповів.

Потім усе ж натиснув кнопку.

— Слухаю.

— Добрий день. Це Роман?

— Так.

— Вас турбує лікар із клініки, де ви залишали документи щодо операції вашої сестри.

Роман випрямився.

— Так… Я вас слухаю.

— Пам'ятаєте, ми говорили, що наразі немає вільного місця?

— Так.

— Ситуація змінилася.

Роман завмер.

— У якому сенсі?

— З'явилося місце для операції.

Він кілька секунд мовчав.

— Для Ольги?

— Так.

Роман заплющив очі.

— Коли?

— Якщо ви готові, ми можемо провести її дуже скоро. Попередньо операцію можна призначити вже на найближчі дні. Але вам потрібно якнайшвидше приїхати до клініки, підтвердити документи й вирішити питання з оплатою.

Роман провів рукою по волоссю.

— Оплатою…

— Так. Ми пояснимо всі деталі на місці.

— Добре. Я приїду.

— Чекаємо на вас.

Дзвінок завершився.

Роман ще довго стояв нерухомо.

Перед очима одразу постала Ольга.

Її усмішка.

Її жарти.

Її мрія хоча б раз самостійно підвестися.

Скільки разів вона говорила:

«Ромо, я хочу просто пройтися поруч із тобою».

Він завжди відповідав:

«Обов'язково».

А тепер раптом з'явився шанс. Справжній.

Але разом із радістю прийшов страх. Гроші. Роман дістав телефон і відкрив банківський застосунок. Подивився на суму. Її було недостатньо. Навіть близько. Він важко видихнув.

— Чорт…

Він міг продати автомобіль. Міг узяти додаткову роботу. Міг працювати ночами. Міг позичити. Він зробить усе.

Але чи встигне?

Роман уже збирався телефонувати до клініки, коли почув знайомий голос.

— Ромо!

Він різко обернувся. Діана стояла за кілька метрів. Захекана, з розтріпаним волоссям і сумочкою через плече.

Вона явно бігла.

— Діано?

— Я тебе знайшла.

— Як?

Вона підняла телефон.

— Ти забув, що я знаю твою геолокацію?

Роман здивовано подивився на неї.

— Я не знав, що ти…

— Я теж не знала, що буду бігати за своїм нареченим через усе місто.

Вона підійшла ближче.

— Що сталося?

Роман хотів відповісти, але не встиг.

Телефон знову задзвонив.

Лікар.

Роман відповів.

— Так?

Діана стояла поруч і чула лише уривки розмови.

— Так, я зрозумів…

— Так…

— Найближчими днями?

— Добре.

Роман завершив дзвінок.

Діана уважно подивилася на нього.

— Це щодо Ольги?

Він кивнув.

— Лікар сказав, що з'явилося місце для операції.

Діана затамувала подих.

— Справді?

— Так.

На її обличчі з'явилася щира радість.

— Ромо, це чудово!

Але він одразу похитав головою.

— Є проблема.

— Яка?

— Гроші.

Діана зрозуміла все без додаткових пояснень.

— Скільки потрібно?

— Діано…

— Скільки?

— Я сам вирішу.

— Романе.

Він подивився на неї.

— Я не хочу брати в тебе гроші.

— А я не пропоную тобі подачку.

— Але…

— Я хочу допомогти.

Роман відвів погляд.

— Ти й так сьогодні багато через мене пережила.

— Не через тебе.

Діана зробила крок ближче.

— Через мою родину.

Вона взяла його за руку.

— І я не дозволю, щоб через них ти ще й втратив шанс на операцію Ольги.

— Я можу сам.

— Я знаю.

— Тоді…

— Тому саме тому я пропоную тобі допомогу, а не рятую безпорадну людину.

Роман мовчав.

Діана дістала телефон.

— Скажи суму.

— Діано, ні.

— Ромо.

— Я не можу.

— Можеш.

— Це твої гроші.

— Так.

Вона подивилася йому прямо в очі.

— І я сама вирішую, на що їх витрачати.

Роман важко зітхнув.

— Я поверну.

— Домовилися.

— Навіть якщо доведеться працювати роками.

— Тоді повертатимеш роками.

Діана усміхнулася.

— Але зараз нам потрібно думати не про гроші.

— А про що?

— Про Ольгу.

Роман відчув, як у нього защеміло в грудях.

— Я боюся.

Діана стиснула його руку.

— Я теж.

— А якщо операція не допоможе?

— Тоді ми будемо поруч із нею.

— А якщо буде важко?

— Будемо проходити це разом.

— А якщо…

Діана перебила:

— Ромо, досить шукати причини боятися.

Вона усміхнулася крізь хвилювання.

— У нас нарешті з'явився шанс.

Роман подивився на неї.

— «У нас»?

— Так.

Він ледь усміхнувся.

— Ти навіть не уявляєш, що зараз сказала.

— Уявляю.

Діана зробила ще один крок.

— Ольга тепер і моя сім'я.

Роман опустив голову.

Він намагався стриматися, але очі стали вологими.

— Дякую.

— Не дякуй.

— Я повинен.

— Тоді подякуєш мені, коли Ольга після операції сама встане й скаже, що ми всі її дістали.

Роман тихо засміявся.

— Вона точно так і зробить.

— Я теж на це розраховую.

До клініки вони приїхали разом.