Глава 10. Квіти, круасани й перші тривожні дзвіночки

Глава 10. Квіти, круасани й перші тривожні дзвіночки

Ранок у квартирі Діани почався незвично тихо.

Щоправда, це була та сама квартира, у якій ще кілька годин тому панувала родинна буря: хтось шукав додаткові подушки, хтось сперечався, кому дістанеться диван, а бабуся тричі запитувала, де лежать рушники. Тепер усі спали.

Причому так міцно, ніби напередодні не вони перетворили квартиру на готель із сімейним засіданням.

Роман прокинувся першим.

Він лежав на підлозі, загорнутий у ковдру, яку Діана вночі скинула з ліжка. Спочатку він навіть не зрозумів, чому йому так тепло. Потім згадав. Діана.

Вона серед ночі прокинулася й укрила його, щоб він не мерз.

Роман повернув голову.

Діана солодко спала на ліжку, обійнявши подушку.

Її волосся розсипалося по подушці, а обличчя без косметики здавалося зовсім юним і безтурботним.

Роман кілька секунд просто дивився на неї.

— Дивна ти, Діано… — тихо прошепотів він.

Вона могла дозволити собі дорогий одяг, розкішну квартиру, подорожі, красиве життя.

Але при цьому думала про чоловіка, який спав на підлозі.

І саме це чомусь зачепило його найбільше.

Роман провів долонею по обличчю.

Він звик, що люди бачать у ньому сантехніка.

Або колишнього архітектора.

Або чоловіка, який готовий працювати заради сестри день і ніч.

А Діана просто побачила, що йому може бути холодно. Без вигоди. Без розрахунку.

Просто тому, що їй було не байдуже.

У грудях у Романа щось неприємно защеміло.

— Тільки не це… — тихо пробурмотів він.

Він чудово знав, що за умовами їхньої домовленості почуттів не повинно бути.

Ніяких.

Абсолютно.

Нуль.

Порожньо.

Як у холодильнику людини, яка забула сходити в магазин.

Але чомусь після цієї ночі Роман уперше подумав, що йому хочеться зробити для Діани щось приємне.

Не за гроші.

Не тому, що це входить у його роль.

А просто так.

Він обережно встав, щоб не розбудити її.

Родичі спали так міцно, що, здавалося, навіть вибух петарди під дверима не зміг би їх підняти.

Роман тихо одягнувся.

Перед виходом ще раз глянув на Діану.

— Спи, принцесо.

І тихо вийшов.

Ранкове місто тільки прокидалося.

Роман ішов вулицею й сам не міг повірити, що робить.

Він зупинився біля маленького квіткового кіоску.

— Доброго ранку, — привіталася продавчиня. — Що шукаєте?

Роман задумався.

— Квіти.

Продавчиня посміхнулася.

— Це я зрозуміла. Які?

— Красиві.

— Це теж зрозуміло.

— І свіжі.

— Усі свіжі.

Роман потер підборіддя.

— А які підійдуть дівчині, яка…

Він замовк.

Продавчиня терпляче чекала.

— Яка що?

— Яка не любить зайвого пафосу.

— Тоді ромашки.

Роман подивився на букет.

Білі ромашки, ніжні фіалки.

Саме те.

— Беру.

— Для нареченої?

Роман усміхнувся.

— Так.

— Вона щаслива?

Роман на секунду задумався.

— Думаю, буде.

Він розплатився й пішов назад.

І лише через кілька кроків зрозумів, що усміхається.

Він купив квіти.

Сам.

Без нагадування.

Без домовленості.

Просто тому, що Діана вночі накрила його ковдрою.

— Все, Романе, — пробурмотів він собі. — Ти пропав.

Коли він повернувся, квартира все ще спала.

Роман обережно зайшов у кімнату.

Діана лежала, повернувшись до вікна.

Він підійшов до ліжка й дуже тихо поклав букет поруч із нею.

Потім хотів уже вийти. Але затримався. Йому захотілося побачити її реакцію. Роман поправив край ковдри й тихо вийшов. Але він не знав, що весь цей час за дверима стояла Марина.

Вона прокинулася кілька хвилин тому й саме збиралася піти на кухню. Побачивши Романа з квітами, вона завмерла. Потім прикрила рот долонею, щоб не розсміятися.

Ось воно що.

Марина дивилася, як він обережно поправляє ковдру сестрі.

І в її голові відразу промайнула одна думка:

«Все-таки, Діано, ти помилилася…»

Бо Діана весь час повторювала:

«Це лише контракт».

«Він робить це заради грошей».

«Йому байдуже».

«Мені теж байдуже».

Марина ледь не пирснула.

— Ага, звісно… — прошепотіла вона.

Роман помітив її.

— Ти давно тут?

— Достатньо.

— І що ти бачила?

Марина невинно посміхнулася.

— Нічого.

— Марина…

— Я мовчу.

Вона підморгнула й швидко пішла на кухню.

Роман похитав головою.

— От іще одна проблема.

Невдовзі прокинулася мама Діани.

Жінка вийшла з кімнати в халаті, сонно позіхнула й побачила Марину з чашкою кави.

— Доброго ранку, доню.

— Доброго ранку, мамо.

— Як там молоді?

Марина ледве не розсміялася.

— У них усе чудово. Не хвилюйся.

— А я й не хвилююся.

Мама сіла навпроти.

— Просто цікаво.

— Ти вчора двадцять разів казала, що тобі цікаво.

— Бо це важливо.

— Звісно.

Мама зробила ковток кави.

— А коли весілля?

Марина закотила очі.

— Мамо!

— Що?

— Вони самі вирішать.

— Але планувати ж треба!

— Нічого вони поки планувати не хочуть.

— А плаття?

— Мамо…

— Зал ресторану?

— Мамо!

— Гості?

— Мамо!

— Коровай?

Марина розсміялася.

— Ти хочеш організувати їм весілля раніше, ніж вони зрозуміють, що одружуються.

Мама замислилася.

— Хороша думка.

— Я жартувала!

На кухні через кілька хвилин сиділи вже дві жінки.

На столі стояли чашки з кавою, тости з варенням і тарілка з круасанами.