Глава 9. Наречений, який знає забагато

Глава 9. Наречений, який знає забагато

За святковим столом панувала атмосфера, яку Діана називала одним словом — катастрофа.

Тільки-но всі встигли підняти келихи за її тридцятиріччя, як мама вирішила, що настав ідеальний момент для допиту.

Діана ще навіть не встигла нормально скуштувати салат.

— Ну що, Романе, — мама привітно всміхнулася, але в її очах світилася така зацікавленість, що Діана одразу насторожилася. — Розкажіть нам про себе.

Роман поставив виделку.

— Про себе?

— Так, — підтримала тітка. — Нам же цікаво знати, за кого Діана заміж збирається.

Діана ледь не вдавилася соком.

За кого заміж збирається?

Вони вже перейшли від «наречений» до «заміж» за п'ятнадцять хвилин.

— Мам, ми просто…

— Діано, — перебила її бабуся, — не заважай молодому чоловікові.

Роман усміхнувся.

— Добре. Що саме вас цікавить?

— Де народилися? — одразу запитав батько Діани.

— У Самарі.

— Батьки?

— Мама живе тут, а батька давно немає.

— Освіта?

— Вища.

Діана повільно підняла брову.

Вона цього не знала.

Вища?

Роман помітив її погляд.

— Архітектурний університет.

Діана завмерла.

— Що?

— Я навчався на архітектора.

На столі стало тихо.

Навіть двоюрідна сестра, яка останні двадцять хвилин гортала телефон під столом, підняла голову.

— Архітектора?

— Так.

Мама одразу пожвавішала.

— А зараз ви менеджер?

— Можна й так сказати.

Діана дивилася на нього, не розуміючи, що відбувається.

— Ти ж казав…

Роман нахилився до неї.

— Я казав, що працюю менеджером. Це правда.

— Але ти не сказав, що ти архітектор!

— Ти не питала.

Діана відкрила рот.

Закрила.

Знову відкрила.

І вирішила, що сперечатися зараз — самогубство.

Бабуся тим часом уже перейшла в режим захоплення.

— Ой, який розумний! Архітектор! А я одразу казала, що він не простий.

Тітка кивнула.

— Видно, що такий розумний.

— І голова є, — додала мама.

Батько посміхнувся.

— А я думав, менеджер.

Роман засміявся.

— Я й менеджер. Просто життя трохи змінило плани.

— А ви будинки проєктували? — зацікавився батько.

— Так. Працював у хорошій компанії. Проєктував приватні будинки, офіси, реконструкції.

— І чому пішли?

Роман на секунду замовк.

Діана це помітила.

Вона побачила, як змінився його погляд.

Але Роман швидко всміхнувся.

— Захотілося змін.

Діана зрозуміла, що це не вся правда.

Але не стала розпитувати.

Принаймні зараз.

— А я завжди говорила, що Діані потрібен серйозний чоловік, — заявила бабуся.

Діана мало не застогнала.

— Бабусю…

— Що «бабусю»? Я правду кажу.

— Роман дуже серйозний.

Марина пирснула зі сміху.

— Особливо коли принесе багато грошей.

Діана штовхнула її ногою під столом.

— Ай!

— Що сталося? — запитала мама.

— Нічого, — Марина швидко всміхнулася. — Сімейна любов.

Роман ледве стримував сміх.

Він уже починав розуміти, чому Діана так боялася цього вечора.

Її родина була не просто великою.

Вони були колективним слідчим органом.

Минуло ще пів години.

Роман встиг розповісти про університет, кілька своїх проєктів, роботу, улюблену їжу й навіть про те, що не любить родзинки в булочках.

Остання інформація викликала у бабусі справжній шок.

— Як це — не любите?

— Не люблю.

— А як ви житимете з Діаною? Вона родзинки любить.

Діана повернулася до Романа.

— Я не люблю.

— Ти їси їх у сирниках.

— Я витягую.

— Це називається «любити, але вибірково», — сказала Марина.

Всі засміялися.

Діана закотила очі.

А потім бабуся поставила запитання, після якого Діана зрозуміла: спокій закінчився.

— А коли весілля?

Діана завмерла.

Роман теж.

Мама одразу підтримала:

— Ось! Я теж хотіла запитати.

— І я, — сказала тітка.

— І я, — додала друга.

— А я вже подумки вибрала собі сукню, — заявила двоюрідна сестра.

— Тобі навіщо? — здивувалася Діана.

— Щоб відповідати рівню родини.

Бабуся постукала ложкою по столу.

— Отже?

Діана подивилася на Романа.

Роман подивився на Діану.

В його очах читалося:

«Вирішуй сама. Я підтримаю».

Діана ковтнула.

— Ми поки не вирішили.

— Як це? — хором запитали одразу кілька голосів.

— Ну… — Діана швидко придумувала пояснення. — Думаємо, що, можливо, взагалі не будемо робити велике весілля.

Тиша.

Мама перестала посміхатися.

Тітка повільно поклала виделку.

Бабуся приклала руку до грудей.

— Не будете робити весілля?

— Можливо.

— А сукня?

— Яка сукня?

— Весільна!

— Бабусю, я не хочу білу сукню.

— Тоді рожеву!

— Ні.

— Червону?

— Ні.

— Синю?

— Бабусю!

— То яку?!

Діана безпорадно подивилася на Романа.

Той ледве стримував сміх.

— Ми думаємо просто розписатися, — нарешті сказав він.

Бабуся схопилася за голову.

— Просто розписатися?!

— Так.

— Без свята?

— Так.

— Без гостей?

— Ну…

— Без музики?

— Бабусю…

— Без танців?

— Ми ще не вирішили.

— Без короваю?!

Ось тут навіть батько Діани засміявся.

— Мамо, заспокойся.

— Як я можу заспокоїтися?! У мене онука заміж виходить, а вони хочуть просто підпис поставити!

— Це не просто підпис, — тихо сказав Роман.

Усі подивилися на нього.

— Шлюб — це не кількість гостей і не розмір торта. Головне — люди, які вирішили бути разом.