Глава 7. Капучино, думки про Романа і завтрашня вистава

Глава 7. Капучино, думки про Романа і завтрашня вистава

У квартирі Діани панувала тиша. Та сама рідкісна тиша, яку вона особливо цінувала після напруженого робочого дня. Ніяких дзвінків.

Ніяких повідомлень від партнерів. Ніяких нарад.

І, що найголовніше, ніяких родичів із запитанням:

«Ну коли ти вже вийдеш заміж?»

Діана нарешті була сама. Вона вийшла зі спальні, одягнена в легку атласну піжаму, і босоніж пройшла по прохолодній підлозі кухні. Волосся було недбало зібране, на обличчі не залишилося жодного сліду від денного макіяжу.

Зараз вона зовсім не була тією діловою жінкою, яку всі звикли бачити на конференціях і ділових зустрічах. Зараз вона була просто Діаною.

Вона підійшла до кухонної стільниці й подивилася на свою улюблену кавомашину.

De’Longhi.

Її маленька ранкова магія.

— Ну що, красуне, працюй, — пробурмотіла Діана.

Вона натиснула кнопку. Кавомашина тихо загуділа. Спочатку почулося характерне шипіння, потім аромат свіжозмеленої кави поступово наповнив кухню.

Діана сперлася стегном об стільницю й заплющила очі. Через кілька секунд у чашку почало наливатися її улюблене капучино.

Вона вдихнула аромат.

— Оце вже життя.

Діана взяла чашку обома руками й зробила маленький ковток.

А потім чомусь згадала Романа.

І сама здивувалася.

— Ну от…

Вона поставила чашку на стіл.

— Знову він.

Діана насупилася.

Чому останнім часом цей чоловік постійно виникав у її думках?

Вона бачила його лише кілька разів.

Кілька!

Але чомусь добре запам’ятала його голос.

Його усмішку.

Його спокій.

І, на жаль, його руки.

Особливо руки.

Сильні, впевнені, чоловічі.

Діана зітхнула.

— Так. Він симпатичний.

Вона зробила ще один ковток.

— Дуже симпатичний.

Пауза.

— І розумний.

Ще пауза.

— Але він сантехнік.

Діана подивилася на чашку так, ніби саме капучино могло дати їй відповідь.

— І що з того?

Вона сама собі відповіла:

— Нічого.

Потім подумала.

— Абсолютно нічого.

Ще подумала.

— Тоді чому я про нього думаю?

Відповіді не було.

Кавомашина тихенько клацнула, завершуючи роботу.

Діана глянула на неї.

— Не втручайся.

Кавомашина, звичайно, промовчала.

Діана взяла чашку й сіла на стілець. Вона згадала їхню розмову.

Роман погодився. Він справді погодився стати її фальшивим нареченим.

Причому зробив це так спокійно, ніби подібні пропозиції отримував щодня.

«Не закохуватися».

Це правило вона встановила першою.

І сама ж чомусь постійно про нього думала.

— Ні, — рішуче сказала Діана.

Вона поставила чашку.

— Я не збираюся закохуватися.

Вона навіть кивнула сама собі.

— І взагалі не збиралася виходити заміж.

Це була правда.

Діана ніколи не ставила заміжжя на перше місце.

Її цікавила кар’єра.

Бізнес.

Розвиток компанії.

Подорожі.

Нові проєкти.

Вона звикла самостійно вирішувати свої проблеми.

Їй не потрібен був чоловік, який оплачував би її рахунки.

Їй навіть не потрібен був чоловік, який вирішував би за неї, куди їй іти.

Але її родина…

О, родина була зовсім іншою історією.

Саме родичі довели її до тієї самої знаменитої фрази:

«Я знайду нареченого і приведу його!»

Діана досі не розуміла, як могла це сказати.

— Треба було просто промовчати, — пробурмотіла вона.

Вона згадала минулорічний сімейний обід.

Мама:

«А хлопець у тебе є?»

Тітка:

«А коли весілля?»

Бабуся:

«У твоєму віці я вже третю дитину народила».

Діана тоді ледь не поперхнулася вином.

І ось тепер…

Їй справді доведеться привести нареченого.

Фальшивого.

За гроші.

Діана знову взяла чашку.

— Якби вони знали…

Вона уявила обличчя бабусі.

Потім мами.

Потім тітки Олени.

І не стримала сміху.

— Вони його замучать.

Роман навіть не уявляв, що його чекає. Але й Діана не уявляла, що чекає на неї. Вона подивилася на годинник. Було вже пізно. Завтра приїжджала вся родина. Її тридцятиріччя. Ювілей. Святковий стіл. Запитання. Погляди. І Роман.

Діана поставила чашку в раковину.

— Завтра треба виглядати спокійною.

Вона пройшлася кухнею.

— Роман має поводитися впевнено.

Зупинилася.

— Не надто впевнено.

Знову пішла.

— Має посміхатися.

— Не надто багато.

— Тримати мене за руку.

— Але не так, щоб я забула, що це вистава.

Діана сама засміялася.

— Господи, я що, режисер?

Вона уявила завтрашній день.

Роман стоятиме поруч із нею.

Її родина дивитиметься на них.

Бабуся почне допит.

Мама оцінюватиме майбутнього зятя.

Тітка вже, напевно, подумки розсаджує гостей на весіллі.

А Роман має все це витримати.

І зробити вигляд, що він шалено закоханий у неї.

Діана підійшла до дзеркала.

Подивилася на себе.

— А я?

Вона замовкла.

— Я теж повинна грати.

І раптом ця думка їй не сподобалася.

Бо грати закохану жінку перед Романом може виявитися складніше, ніж вона думала.

Особливо якщо він дивитиметься на неї так само, як того дня.

Діана відразу відвернулася від дзеркала.

— Ні.

Вона підняла палець, ніби сама собі читала лекцію.

— Це просто робота.

Другий палець.

— Він отримує гроші.

Третій.

— Я отримую спокій від родини.

Четвертий.

— Після свята ми розходимося.

Вона задоволено кивнула.

— Ідеальний план.

Тільки чомусь серце не поспішало погоджуватися з цим ідеальним планом.