Глава 6. Ціна заради рідної людини

Глава 6. Ціна заради рідної людини

Роман вийшов із розкішної квартири Діани й повільно спустився сходами. На його обличчі грала усмішка.

Він навіть не одразу помітив, що усміхається.

— Ну й багатії… — пробурмотів він, виходячи на вулицю.

Перед очима ще стояла квартира Діани: величезна вітальня, дорогі меблі, картини на стінах, блискуча кухня й техніка, яку Роман боявся навіть торкатися, щоб випадково не дізнатися її ціну.

А тепер ця жінка пропонувала йому гроші лише за те, щоб він кілька днів удавав її нареченого.

— Люди можуть собі таке дозволити… — похитав він головою.

Він засунув руки в кишені й пішов до зупинки.

Роман ще раз усміхнувся.

— Прикинутися нареченим багатої красуні… Оце робота.

Але потім усмішка поступово зникла.

Перед очима постала Діана.

Її біло-рожевий костюм.

Її впевнена хода.

Її сміх.

І те, як вона дивилася на нього, коли пропонувала угоду.

— Вона дуже красива… — тихо сказав Роман.

Після паузи додав:

— І мила.

Він одразу похитав головою.

— Стоп. Про що я думаю?

Роман зупинився біля переходу.

— Вона моя роботодавиця. Я її наречений лише за контрактом. І все.

Він добре розумів, навіщо погодився.

Йому потрібні були гроші.

Дуже потрібні. Не для себе. Для Ольги.

І заради сестри він був готовий майже на все.

Навіть удавати закоханого чоловіка перед цілою родиною незнайомої жінки.

Коли Роман нарешті повернувся додому, його зустріла зовсім інша реальність. Ніяких дорогих диванів. Ніяких мармурових підлог. Ніяких дизайнерських світильників.

Його квартира була невеликою, простою й затишною. Тут усе було звичайним: старий диван, невеликий кухонний стіл, шафа, яку Роман уже кілька разів збирався полагодити, але постійно відкладав. Він зняв куртку, поставив сумку з інструментами біля дверей і важко видихнув.

Сьогодні він нарешті зробив те, що ще вчора здавалося божевіллям.

Він погодився стати фальшивим нареченим. Але іншого виходу не було. Роман підійшов до вікна.

Колись його життя виглядало зовсім інакше.

Він мав хорошу роботу. Кар’єру. Плани.

Мріяв створювати великі будівлі, проєктувати сучасні будинки, працювати над масштабними архітектурними проєктами.

Він був талановитим архітектором.

Ще кілька років тому його ім’я вже починало з’являтися серед перспективних молодих спеціалістів.

Його чекало хороше майбутнє.

Але одного дня все змінилося. Страшна аварія. Лікарня. Операції. Реабілітація.

І його молодша сестра Ольга.

Їй було лише п’ятнадцять.

Школярка десятого класу, яка ще недавно мріяла про випускний, університет, подорожі й звичайне підліткове життя. Після аварії все стало інакше.

Ольга втратила можливість вільно ходити.

Тепер їй була потрібна інвалідна коляска, лікування, реабілітація та постійна підтримка.

І Роман не вагався ні секунди.

Він залишив роботу.

Залишив кар’єру.

Відмовився від великих проєктів.

Не тому, що перестав любити архітектуру.

Просто для нього сестра стала важливішою.

Набагато важливішою.

— Я все одно повернуся до цього, — часто казав він собі.

Але роки йшли.

І повернення відкладалося.

Спочатку потрібно було оплатити лікування.

Потім реабілітацію.

Потім ліки.

Потім нову коляску.

Потім ще щось.

І так постійно.

Тому Роман почав брати будь-яку роботу, яку міг виконувати.

Так він став сантехніком.

Він не соромився своєї професії.

Але іноді сумував за кресленнями.

За архітектурою.

За своїм колишнім життям.

Та коли він бачив Ольгу, усі сумніви зникали.

Вона була його маленькою сестричкою.

Його родиною.

Його відповідальністю.

І він не дозволить їй залишитися без необхідної допомоги.

Раптом із коридору почувся знайомий звук коліс.

Роман обернувся.

До кімнати повільно заїхала Ольга.

На її обличчі сяяла усмішка.

— Романе!

— Привіт, мала.

Він одразу підійшов до неї.

— Як ти?

— Добре.

— Точно?

— Точно.

Ольга хитро примружилася.

— А чому ти такий щасливий?

Роман засміявся.

— Я щасливий?

— Дуже.

— Може, просто день хороший.

— Ага. Щось ти приховуєш.

— Я?

— Ти.

Роман похитав головою.

— Нічого я не приховую.

Ольга уважно подивилася на нього.

— Тоді чому усміхаєшся?

Роман не знав, що відповісти.

Бо якщо він скаже правду, сестра може почати переживати.

А він не хотів.

— Просто знайшлася робота.

— Хороша?

— Дуже.

— А платять добре?

Роман на секунду замовк.

— Так.

Ольга усміхнулася.

— Тоді це чудово.

Вона кивнула на кухню.

— А я сьогодні дещо приготувала.

— Ти?

— Так.

— Що?

— Сюрприз.

Роман пішов за нею.

На кухонному столі стояла тарілка.

А на ній — тоненькі домашні млинці.

Неідеальні.

Деякі трохи підгоріли з краю.

Один взагалі був схожий на карту невідомої держави.

Але Роман дивився на них так, ніби перед ним стояла страва з ресторану найвищого рівня.

— Ти сама це зробила?

— Сама.

— Олю…

— Я хотіла тебе порадувати.

Роман нічого не відповів.

Він просто підійшов до сестри, присів перед нею навколішки й міцно обійняв.

— Дякую.

Ольга обійняла його у відповідь.

— Тільки не плач.

— Я не плачу.

— У тебе очі мокрі.

— Це… алергія.

— На що?

— На млинці.

Ольга засміялася.

— Дурненький.

— Сама така.

Він поцілував її в чоло.