Глава 1. Наречений потрібен терміново

Глава 1. Наречений потрібен терміново

Великодній стіл у батьківському домі Діани був настільки багатим, що навіть найкращий ресторан Самари міг би позаздрити.

На столі красувалися рум’яні паски, крашанки, домашня ковбаса, запечене м’ясо, салати, пиріжки, сирна запіканка і ще десятки страв, назви яких Діана навіть не встигла запам’ятати.

Вона сиділа між мамою та тіткою, намагаючись просто насолоджуватися вечором.

Даремно.

Бо щойно всі підняли келихи за Великдень, мама вирішила, що настав ідеальний момент для сімейної розмови.

— Діаночко, — лагідно почала вона.

Діана насторожилася.

Це «Діаночко» ніколи не віщувало нічого доброго.

— Що, мамо?

— Ти так гарно виглядаєш.

— Дякую.

— Схудла трохи.

— Я не схудла.

— Ну, це неважливо. Головне інше.

Діана повільно відклала виделку.

— Що саме?

Мама нахилилася ближче.

— А хлопець у тебе є?

Діана ледь не вдавилася шматочком салату.

— Мамо!

— А що такого? Я просто питаю.

— Ти питаєш це вже років п’ять.

— Бо ти п’ять років не відповідаєш нормально.

Тітка, яка сиділа навпроти, тут же долучилася до розмови:

— От і я кажу. Діано, ти ж розумна дівчина, успішна, бізнес у тебе, гроші є. А особистого життя немає.

— Чому ви вирішили, що якщо я не розповідаю про особисте життя, то його немає?

— Бо якби був чоловік, ти б уже показала, — абсолютно логічно заявила тітка.

Діана подивилася на неї.

— А якщо я його ховаю?

— Від кого?

— Від вас.

За столом пролунало кілька смішків.

Але мама не здалася.

— Добре. Тоді скажи хоча б, як його звати.

— Кого?

— Твого хлопця.

— Ніяк.

— У сенсі?

— Ніяк не звати. Немає його.

Тиша.

Навіть ложка, яка щойно впала на тарілку, здалася Діані співчутливою.

Її молодша двоюрідна сестра Софія захихотіла, прикривши рот долонею.

— Чого ти смієшся? — запитала Діана.

— Нічого. Просто цікаво, як ти зараз викручуватимешся.

— Софіє!

— Я ж нічого не сказала.

Середня сестра, Марина, мовчки спостерігала за всім цим цирком.

Вона знала Діану краще за інших і вже бачила в її очах той небезпечний блиск, який означав: зараз станеться щось дуже цікаве.

Мама ж продовжила:

— Двадцять дев’ять років, доню. Ти коли взагалі збираєшся заміж?

— Коли зустріну відповідного чоловіка.

— А де ти його шукатимеш?

— Мамо, я не знаю. У магазині?

Тітка засміялася.

— Може, на роботі?

— У мене на роботі переважно чоловіки, які хочуть від мене інвестицій.

— То, може, серед них і є твоя доля?

— Якщо моя доля просить у мене гроші, я її звільню.

За столом знову розсміялися.

Навіть батько, який до цього мовчав, не втримався.

— Правильно, донько. Бізнес передусім.

— Ось бачите! — Діана переможно підняла келих.

Але тут втрутилася бабуся.

Вона сиділа на чолі столу й до цього моменту мовчала, уважно слухаючи всіх.

Бабуся повільно поставила виделку на тарілку.

— У твоєму віці, Діаночко…

Діана закрила очі.

— Бабусю, тільки не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Але я вже знаю.

— У двадцять дев’ять років я народила третю дитину.

Діана відкрила очі.

— Зараз буде історія про те, як у твоєму віці ти вже мала трьох дітей, будинок, чоловіка, корову і город?

— Корову я придбала пізніше.

Софія зареготала.

— Бабусю!

— А що? — щиро здивувалася та. — Я просто кажу правду.

— Бабусю, часи змінилися.

— А чоловіки змінилися?

— Деякі.

— А діти?

— Теж.

— А заміж виходити перестали?

Діана зітхнула.

— Бабусю…

— Я просто хвилююся за тебе.

Цього разу Діана не стала жартувати.

Вона любила бабусю. Любила маму, батька, тіток і навіть своїх надокучливих сестер.

Саме тому їй було складно пояснити їм, що вона не нещасна.

Вона справді була щаслива.

У неї була улюблена робота, власний бізнес, квартира, подорожі, друзі.

Їй не бракувало чоловіка.

Принаймні до сьогодні.

— Я не хочу виходити заміж лише тому, що мені двадцять дев’ять, — спокійно сказала вона.

— А хто говорить, що лише тому? — запитала мама. — Ми хочемо, щоб ти була щаслива.

— Я щаслива.

— Але…

— Без «але», мамо.

Бабуся похитала головою.

— От побачиш. Пройде ще рік, і ти скажеш, що я була права.

— Не скажу.

— Чому?

— Бо я ніколи не визнаю, що ви були праві, коли ви так на мене тиснете.

Тітка усміхнулася.

— Ну добре. А якщо ми попросимо тебе просто познайомити нас із хлопцем?

— Якого хлопця?

— Будь-якого.

— Ага. Знайти чоловіка, як шафу в магазині?

Софія вже сміялася так, що мало не впустила телефон.

Марина, навпаки, мовчала.

Вона дивилася на Діану й бачила, як та дедалі більше нервує.

— Діано, — обережно сказала Марина, — просто скажи їм, що в тебе хтось є.

— У мене нікого немає!

— Тоді скажи, що скоро буде.

— Марина!

— Що? Я намагаюся тебе врятувати.

— Ти мене зараз топиш!

Усі знову розсміялися.

Діана відчула, як щоки починають горіти.

Вона взяла келих вина, зробила ковток і поставила його на стіл.

— Добре.

Мама підняла брови.

— Що «добре»?

Діана вже сама не розуміла, що робить.

Мабуть, вино подіяло швидше, ніж вона очікувала.

— Буде вам наречений.

Тиша.

— Що? — перепитала мама.

— Я знайду собі нареченого.

Тітка аж випросталася.

— Справжнього?

— Звичайно, справжнього!

Бабуся засяяла.

— Нарешті!