— І ти просто втекла? — наполегливо шепотіла Люсіль прямо на вухо Мейв.
Дівчина на це мовчки кивнула і перейшла до іншого стелажа з книгами.
Бібліотека Північної академії чар славиться найбільшою колекцією рідкісних книг у всьому північному регіоні. Позмагатися з нею можуть хіба бібліотека столичної академії, а безперечним лідером є королівська, де, кажуть, є ще й таємна секція з усіма забороненими й давно зниклими з вільного доступу трактатами.
Розташовувалась академічна бібліотека в найстарішій будівлі академії, і це, мабуть, було найкрасивіше місце в усьому кампусі. Кругла вежа з потемнілого від часу каменю здіймалась на чотири поверхи, що кільцем створювали глибокий колодязь центрального залу. Знизу доверху його оперізували галереї з кованими перилами, а між ярусами снували гвинтові сходи. На нижньому поверсі розкинувся великий читальний зал, куди крізь напівпрозорий купол на стелі лилось м'яке розсіяне світло, а довгі дубові столи освітлювали лампи з теплими кристалами. Прямому сонцю сюди було зась. Ніші з книгами розмістили так, щоб промені до них взагалі не потрапляли, а між ними, мов лабіринт, вигиналися широкі стелажі, що тягнулись аж до самого верху.
На вигляд це місце здавалось вирваним із минулих віків, та насправді це була найбільш сучасно оснащена будівля академії. Вежу нашпигували всіма можливими охоронними й протипожежними артефактами, а ще такими, що стежили за рівнем кисню й вологи в повітрі, аби дорогоцінні фоліанти не розсипались на порох.
У всій академії, здається, існувала лиш одна людина, яка достеменно знала, де що шукати в цьому лабіринті знань. Це був сам бібліотекар, поважний лорд Альбедо, фея, чиї крильця за довгі роки в закритому приміщенні навіть утратили колір. Ну і допомогти міг би ще його помічник, що проходив навчання під керівництвом поважного бібліотекаря, й мав стати його наступником.
— І все? Ти більше не будеш, ну... гуляти з ректором? — не вгавала Люсіль, яка ходила за Мейв хвостиком.
Навчання її зараз цікавило найменше.
— Не буду. Він сам вирішив усе закінчити. Хоч я й не розумію чому. Ти казала, що це нормально для магічно обдарованих істот, які не одружені. І що ніхто нікому не має берегти вірність. То чому він вирішив, що має право називати мене вітряною, цілувати, а потім завершувати все ні з того ні з сього? — зашипіла Мейв, намагаючись не привертати зайвої уваги.
— Ну, такі речі краще обговорювати з партнером, навіть якщо він тимчасовий. Я щось не подумала, що ти мої слова так трактувати будеш.
— Ой, та яка вже різниця. Піду на побачення з Тайміром, мені і його вистачить з головою.
— Це так, от і добре. До того ж стосунки між вами були б не зовсім дозволені в академії. Навіть на краще, що все закінчилось, — резюмувала Люсіль.
— Ти взагалі збираєшся вчитись? — поцікавилась Мейв, зіскакуючи з розмови.
— Звісно... Піду-но я пошукаю інформацію про Лістру.
— Піди-піди. Чекатиму на тебе в читалці. Хлопці вже мали місце зайняти.
— Ти помітила, що між ними якась дивна атмосфера? Касіал чогось Тайміра не злюбив.
— Може, у феніксів не складаються добрі стосунки з перевертнями? — припустила Мейв.
— А може, Касіал вирішив, що він буде єдиним тюльфаном у нашому квітнику, — захихотіла Люсіль. — І тепер ревнує.
— Ну Таймір же зі мною, чого б це йому ревнувати.
— А хто ж їх розбере, цих чоловіків.
На тому дівчата і розійшлись. Люсіль на пошуки інформації, а Мейв з трьома важкими томиками в руках на нижній ярус.
Хоч до польової практики здавалось, що є достатньо часу, але за справами він пролетить надто швидко. Так, що й оком не змигнеш. Мейв сподівалась, що їй пощастить натрапити на якогось доброго звіра за ці шість спроб. Але для того, щоб мати хоч один шанс його приручити, треба знати, як до нього підійти. Тому вона планувала за ці три тижні вивчити інформацію про всіх жителів лісу Стрейхел, що теоретично могли б з нею зв'язатись.
Краще не зациклюватись на чомусь конкретному, а мати можливість діяти за обставинами. Це була свідома позиція Мейв, якої вона дотримувалась, скільки себе пам'ятає, от і сьогодні не планувала від неї відмовлятись.
— Я допоможу, — зірвався на ноги Таймір, що помітив дівчину, яка спускалась по сходах. — Тобі треба було мене взяти із собою. Не варто носити важкі речі.
— Це просто книги, — посміхнулась Мейв, передаючи йому їх в руки. — Але дякую. До того ж ви мали знайти місце, де ми будемо сидіти.
— Думаю, із таким завданням Касіал справився б і самостійно, — хмикнув Таймір. — Тоді будь тут, я тепер собі піду пошукаю інформацію.
І, поклавши книги на стіл, він залишив легкий поцілунок на її щоці під здивованим поглядом Касіала. Коли ж відьма з феніксом залишились одні, Мейв заглибилась у читання, більше не звертаючи ні на що уваги.
