Я ще раз подивилася на фотографію.
Мій батько й Артем Коваль стояли поруч. Вони не просто знали одне одного — на звороті був напис, який тепер не давав мені спокою.
«Якщо один із нас зникне, другий відповідатиме за дитину».
Андрій назвав Дем’яна.
Я повільно повернулася до нього.
— Поясніть, будь ласка, що це означає.
Дем’ян стояв нерухомо. Його обличчя змінилося, але він не промовив жодного слова.
— Сідай, — сказав Андрій синові.
— Не треба мені говорити, що робити. Просто відповідай.
Батько важко зітхнув.
— Тоді слухай. Коли ви з Міланою були дітьми, наші родини були набагато ближчими, ніж ти думаєш. Я працював із її батьком, а Артем займався документами та домовленостями. Тоді ще ніхто не уявляв, чим усе закінчиться.
— До чого тут я? — запитав Дем’ян.
— Ти був дитиною, за яку ми всі відповідали.
— Чому саме я?
Андрій подивився на фотографію.
— Тому що твоя мама померла не відразу після твого народження, як ти завжди думав.
Дем’ян зблід.
— Що ти сказав?
Я теж не могла поворухнутися.
— Моя мама? — перепитав він.
— Так.
— Ти все життя казав, що вона померла, коли я був зовсім маленьким.
— Я знаю.
— І що тепер? Ти хочеш сказати, що вона була жива, коли я вже міг її пам’ятати?
Андрій відвів погляд.
— Вона була жива довше, ніж ти думаєш.
Дем’ян відступив на крок.
— Скільки?
— До того часу, коли тобі виповнилося п’ять.
Він заплющив очі.
Я обережно торкнулася його руки, але Дем’ян ніби не помітив цього.
— Ти приховав від мене п’ять років мого життя, — сказав він. — П’ять років, упродовж яких у мене була мама.
— Я хотів тебе захистити.
— Від чого? Від правди про власну родину?
Андрій не відповів.
Я не могла зрозуміти, як одна розмова могла настільки змінити все.
Ми приїхали сюди, щоб дізнатися про роль Андрія в зникненні моєї мами. Натомість тепер перед нами відкривалася ще одна історія — історія родини Дем’яна.
— Що сталося з вашою дружиною? — запитала я.
Андрій подивився на мене.
— Вона дізналася про документи, які Олена збирала. І зрозуміла, що наша родина може бути втягнута в серйозну справу.
— Вона хотіла розповісти про це комусь?
— Так. Вона не погоджувалася з тим, що ми приховували інформацію. Вважала, що потрібно все відкрити.
— І що ви зробили?
— Нічого. Я думав, що зможу владнати ситуацію.
— Але не змогли.
Він похитав головою.
— Одного дня вона пішла з дому й більше не повернулася. Мені повідомили, що сталася аварія. Я не бачив її після цього.
— Ви не перевіряли?
— Перевіряв. Але документи були оформлені, свідчення зібрані. Усе виглядало переконливо.
— Як і з моєю мамою, — тихо сказала я.
Андрій не заперечив.
Дем’ян нарешті підвів голову.
— Ти хочеш сказати, що мама могла не загинути?
— Я не знаю.
— Але підозрюєш?
— Так.
Дем’ян відійшов до вікна.
Я бачила, як важко йому було стримувати емоції. Він усе життя вважав, що знає свою історію. Тепер виявлялося, що навіть найважливіші речі могли бути неправдою.
— Чому ти не розповів мені раніше? — запитав він.
— Тому що не мав доказів.
— А зараз вони є?
Андрій дістав із папки ще один документ.
— Є дещо, що я зберіг.
Він поклав його на стіл.
Це була стара довідка про переведення пацієнтки. Ім’я було закрите чорною смугою, але дата збігалася з днем, коли, за словами Андрія, зникла його дружина.
— Це з тієї самої лікарні? — запитала я.
— Так.
— І ви знали про це весь час?
— Я знайшов документ багато років тому. Але не міг зрозуміти, чи стосується він моєї дружини.
Дем’ян підійшов ближче.
— Чому ти не показав його мені?
— Бо боявся, що ти почнеш шукати її.
— А що в цьому поганого?
Андрій нічого не відповів.
Дем’ян узяв довідку.
— Ти не мав права вирішувати за мене.
Ми залишили будинок Андрія через годину.
Він не дав нам усіх відповідей, але передав копії документів і пообіцяв знайти решту.
На вулиці Дем’ян зупинився біля автомобіля.
— Я не знаю, що тепер думати, — сказав він.
— Ти не зобов’язаний зараз у всьому розібратися.
— А якщо моя мама справді жива?
Я подивилася на нього.
— Тоді ми її знайдемо.
Він гірко всміхнувся.
— Ти так легко це говориш.
— Ні. Мені теж страшно. Але тепер у нас є зачіпка.
Дем’ян довго дивився на мене, а потім притягнув до себе й обережно обійняв.
— Дякую, що залишаєшся поруч.
— Я нікуди не збираюся зникати.
Він трохи відсторонився.
— Тільки пообіцяй мені одну річ.
— Яку?
— Якщо ми знайдемо щось про твою маму або мою, ти не будеш приховувати це від мене. Навіть якщо правда буде неприємною.
— Обіцяю. Але ти теж.
— Домовилися.
Увечері ми зібралися в Максима.
Олексій уважно переглядав копії документів, які передав Андрій.
— Тут є номер справи, — сказав він. — Він збігається з тим, який був у папці моєї родини.
— Ти можеш перевірити її? — запитала я.
— Спробую. Але є проблема.
— Яка?
Він показав на останню сторінку.
— Справа була закрита не через підтверджену смерть. Її закрили за рішенням відповідальної особи.
— Тобто хтось просто вирішив, що шукати більше не потрібно? — перепитав Дем’ян.
— Саме так.
Максим нахилився над документом.
— І ось ще дещо. Тут зазначено місце, куди перевели пацієнтку після лікарні.
Я затамувала подих.
— Яке?
Олексій назвав адресу.
Це була невелика приватна клініка за містом, яка вже кілька років не працювала.
— Треба перевірити архів, — сказав Максим.
— Завтра поїдемо, — вирішив Дем’ян.
Я кивнула.
Але перш ніж ми встигли домовитися про час, задзвонив телефон Олексія.
Він глянув на екран і здивовано підняв брови.
#30 в Жіночий роман
#81 в Любовні романи
#21 в Короткий любовний роман
бос і підлегла, колишні однокласники, від ненависті до коханні
Відредаговано: 06.11.2026