Мій колишній однокласник

71.

 

Я ще раз подивилася на фотографію.

Мій батько й Артем Коваль стояли поруч. Вони не просто знали одне одного — на звороті був напис, який тепер не давав мені спокою.

«Якщо один із нас зникне, другий відповідатиме за дитину».

Андрій назвав Дем’яна.

Я повільно повернулася до нього.

— Поясніть, будь ласка, що це означає.

Дем’ян стояв нерухомо. Його обличчя змінилося, але він не промовив жодного слова.

— Сідай, — сказав Андрій синові.

— Не треба мені говорити, що робити. Просто відповідай.

Батько важко зітхнув.

— Тоді слухай. Коли ви з Міланою були дітьми, наші родини були набагато ближчими, ніж ти думаєш. Я працював із її батьком, а Артем займався документами та домовленостями. Тоді ще ніхто не уявляв, чим усе закінчиться.

— До чого тут я? — запитав Дем’ян.

— Ти був дитиною, за яку ми всі відповідали.

— Чому саме я?

Андрій подивився на фотографію.

— Тому що твоя мама померла не відразу після твого народження, як ти завжди думав.

Дем’ян зблід.

— Що ти сказав?

Я теж не могла поворухнутися.

— Моя мама? — перепитав він.

— Так.

— Ти все життя казав, що вона померла, коли я був зовсім маленьким.

— Я знаю.

— І що тепер? Ти хочеш сказати, що вона була жива, коли я вже міг її пам’ятати?

Андрій відвів погляд.

— Вона була жива довше, ніж ти думаєш.

Дем’ян відступив на крок.

— Скільки?

— До того часу, коли тобі виповнилося п’ять.

Він заплющив очі.

Я обережно торкнулася його руки, але Дем’ян ніби не помітив цього.

— Ти приховав від мене п’ять років мого життя, — сказав він. — П’ять років, упродовж яких у мене була мама.

— Я хотів тебе захистити.

— Від чого? Від правди про власну родину?

Андрій не відповів.

Я не могла зрозуміти, як одна розмова могла настільки змінити все.

Ми приїхали сюди, щоб дізнатися про роль Андрія в зникненні моєї мами. Натомість тепер перед нами відкривалася ще одна історія — історія родини Дем’яна.

— Що сталося з вашою дружиною? — запитала я.

Андрій подивився на мене.

— Вона дізналася про документи, які Олена збирала. І зрозуміла, що наша родина може бути втягнута в серйозну справу.

— Вона хотіла розповісти про це комусь?

— Так. Вона не погоджувалася з тим, що ми приховували інформацію. Вважала, що потрібно все відкрити.

— І що ви зробили?

— Нічого. Я думав, що зможу владнати ситуацію.

— Але не змогли.

Він похитав головою.

— Одного дня вона пішла з дому й більше не повернулася. Мені повідомили, що сталася аварія. Я не бачив її після цього.

— Ви не перевіряли?

— Перевіряв. Але документи були оформлені, свідчення зібрані. Усе виглядало переконливо.

— Як і з моєю мамою, — тихо сказала я.

Андрій не заперечив.

Дем’ян нарешті підвів голову.

— Ти хочеш сказати, що мама могла не загинути?

— Я не знаю.

— Але підозрюєш?

— Так.

Дем’ян відійшов до вікна.

Я бачила, як важко йому було стримувати емоції. Він усе життя вважав, що знає свою історію. Тепер виявлялося, що навіть найважливіші речі могли бути неправдою.

— Чому ти не розповів мені раніше? — запитав він.

— Тому що не мав доказів.

— А зараз вони є?

Андрій дістав із папки ще один документ.

— Є дещо, що я зберіг.

Він поклав його на стіл.

Це була стара довідка про переведення пацієнтки. Ім’я було закрите чорною смугою, але дата збігалася з днем, коли, за словами Андрія, зникла його дружина.

— Це з тієї самої лікарні? — запитала я.

— Так.

— І ви знали про це весь час?

— Я знайшов документ багато років тому. Але не міг зрозуміти, чи стосується він моєї дружини.

Дем’ян підійшов ближче.

— Чому ти не показав його мені?

— Бо боявся, що ти почнеш шукати її.

— А що в цьому поганого?

Андрій нічого не відповів.

Дем’ян узяв довідку.

— Ти не мав права вирішувати за мене.

Ми залишили будинок Андрія через годину.

Він не дав нам усіх відповідей, але передав копії документів і пообіцяв знайти решту.

На вулиці Дем’ян зупинився біля автомобіля.

— Я не знаю, що тепер думати, — сказав він.

— Ти не зобов’язаний зараз у всьому розібратися.

— А якщо моя мама справді жива?

Я подивилася на нього.

— Тоді ми її знайдемо.

Він гірко всміхнувся.

— Ти так легко це говориш.

— Ні. Мені теж страшно. Але тепер у нас є зачіпка.

Дем’ян довго дивився на мене, а потім притягнув до себе й обережно обійняв.

— Дякую, що залишаєшся поруч.

— Я нікуди не збираюся зникати.

Він трохи відсторонився.

— Тільки пообіцяй мені одну річ.

— Яку?

— Якщо ми знайдемо щось про твою маму або мою, ти не будеш приховувати це від мене. Навіть якщо правда буде неприємною.

— Обіцяю. Але ти теж.

— Домовилися.

Увечері ми зібралися в Максима.

Олексій уважно переглядав копії документів, які передав Андрій.

— Тут є номер справи, — сказав він. — Він збігається з тим, який був у папці моєї родини.

— Ти можеш перевірити її? — запитала я.

— Спробую. Але є проблема.

— Яка?

Він показав на останню сторінку.

— Справа була закрита не через підтверджену смерть. Її закрили за рішенням відповідальної особи.

— Тобто хтось просто вирішив, що шукати більше не потрібно? — перепитав Дем’ян.

— Саме так.

Максим нахилився над документом.

— І ось ще дещо. Тут зазначено місце, куди перевели пацієнтку після лікарні.

Я затамувала подих.

— Яке?

Олексій назвав адресу.

Це була невелика приватна клініка за містом, яка вже кілька років не працювала.

— Треба перевірити архів, — сказав Максим.

— Завтра поїдемо, — вирішив Дем’ян.

Я кивнула.

Але перш ніж ми встигли домовитися про час, задзвонив телефон Олексія.

Він глянув на екран і здивовано підняв брови.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше