61.

Я ще кілька секунд просто дивилася на фотографію.

Чоловік на задньому плані стояв занадто далеко, щоб можна було розгледіти його обличчя. Але я впізнавала те, що вже бачила не один раз.

Темний ремінець на годиннику.

Я вже не знала, що страшніше: те, що він існував, чи те, що хтось навмисно залишав його зображення на кожній важливій фотографії.

— Треба повернутися на станцію, — сказала я.

Дем’ян одразу похитав головою.

— Ні.

— Там Максим.

— Саме тому.

Я подивилася на нього.

— Ти думаєш, він може бути з ним?

— Я вже не знаю, що думати.

Він поклав телефон на стіл.

— Але якщо Максим справді брехав нам про цю людину, ми не можемо просто прийти до нього й сказати, що все знаємо.

— Тоді що робити?

Дем’ян мовчав.

Я подивилася на третю папку.

— Продовжити шукати.

— Так.

Я знову взяла фотографію.

На її звороті було ще щось.

Я провела пальцем по паперу й помітила маленьку цифру внизу.

17.

— Дем’яне.

— Що?

Я показала йому.

— Може, це номер сторінки?

Він узяв фотографію.

— Або номер документа.

Ми переглянули папку ще раз.

На кожному аркуші внизу були цифри.

1. 15.
2. 16.
3. 17.

А сімнадцятої не було.

Я подивилася на Дем’яна.

— Сімнадцятої сторінки немає.

— Значить, її хтось забрав.

— Або мама не поклала її сюди.

Дем’ян почав переглядати документи.

Через кілька секунд він зупинився.

— Тут щось є.

Він дістав із середини папки тонкий аркуш, складений навпіл.

Я розгорнула його.

Це була адреса.

Без пояснень.

Просто вулиця, номер будинку й квартира.

І дата.

2 жовтня. 19:00.

Завтра.

Я відчула, як у мене прискорилося серцебиття.

— Це й є зустріч.

— Схоже на те.

— Може, саме там людина, про яку говорила Аріна.

Дем’ян забрав аркуш.

— Ми підемо разом.

— Але повідомлення…

— Мені байдуже.

Я хотіла посперечатися, але не стала.

Цього разу я була навіть рада, що він не дозволяє мені йти самій.

Наступного ранку я прокинулася майже без сну.

У голові постійно крутилися події останньої ночі.

Аріна.

Максим.

Артем.

Мама.

Чоловік із годинником.

І адреса, яку вона залишила нам.

Я довго лежала й дивилася в стелю.

Мені здавалося, що якщо я просто не встану з ліжка, то все це перестане бути реальністю.

Але телефон завібрував.

Повідомлення від Дем’яна.

«Ти вже прокинулась?»

Я усміхнулася сама до себе.

«На жаль.»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Я теж. Є дещо, що тобі треба побачити.»

Я сіла на ліжку.

«Що?»

Він надіслав фотографію.

На ній була стара газетна вирізка.

Я збільшила зображення.

Заголовок був майже стертий.

Але кілька слів залишилися читабельними.

«…аварія… невідома жінка…»

Я відкрила наступне фото.

Там було ім’я.

Олена…

Моя мама.

Я перестала дихати.

«Звідки це?» — написала я.

Дем’ян відповів:

«З архіву. Я знайшов стару згадку про аварію.»

Я перечитала.

А потім побачила дату.

Вона не збігалася.

Аварія сталася на два дні раніше, ніж мені все життя розповідали.

— Ні…

Я встала.

Якщо це правда, то вся історія про день смерті моєї мами була неправильною.

Або хтось навмисно змінив дату.

Ми зустрілися ближче до обіду.

Дем’ян виглядав так, ніби теж майже не спав.

— Ти бачила?

Я кивнула.

— Якщо дата правильна…

— Вона правильна.

— Звідки ти знаєш?

Він дістав ще кілька документів.

— Я перевірив у двох джерелах.

Я взяла один аркуш.

— Тут написано, що особу загиблої встановили тільки через кілька днів.

— Саме так.

Я подивилася на нього.

— Тоді чому мені сказали, що мама померла саме того дня?

Дем’ян мовчав.

Ми обоє вже знали відповідь.

Хтось хотів, щоб я повірила в конкретну версію.

І зробив усе, щоб вона не викликала запитань.

— А що було в ці два дні? — запитала я.

Дем’ян відкрив інший документ.

— Вона була жива.

Я підняла на нього очі.

— Що?

— За документами, її бачили після аварії.

Я відчула, як у мене затремтіли пальці.

— Де?

Він показав на рядок.

«Медичний пункт при залізничній станції.»

Я відразу згадала нашу нічну зустріч.

Стару станцію.

Максима.

Записи.

Усе ніби з’єдналося.

— Моя мама була тут.

— Так.

— Перед тим, як зникнути.

Дем’ян кивнув.

Я заплющила очі.

— Вона могла залишити щось там.

— Тому ми й поїдемо туди.

Ми приїхали на станцію ще до вечора.

Цього разу там було майже порожньо.

Ми зайшли в стару будівлю.

Пил.

Зламані лавки.

Старі двері.

Я дивилася на все це й намагалася уявити маму тут.

Такою, якою вона була тоді.

Молодою.

Наляканою.

Можливо, вона тримала мене за руку.

Можливо, думала, що більше ніколи мене не побачить.

— Мілано.

Я обернулася.

Дем’ян стояв біля дверей старого медичного пункту.

— Тут є щось.

Я підійшла.

На стіні висіла стара дошка.

За нею була маленька ніша.

Дем’ян дістав звідти коробку.

Я впізнала її одразу.

Старий металевий футляр.

На кришці було вигравіювано одне слово.

«Міа».

У мене перехопило подих.

— Вона залишила це для мене.

Дем’ян не став відкривати.

— Ти готова?

Я подивилася на коробку.

— Ні.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді відкриємо разом.

Я кивнула.