60.

Повідомлення залишалося на екрані ще кілька секунд.

«Не довіряй Максиму.»

Я перечитала його вдруге.

Потім утретє.

Мені хотілося просто видалити повідомлення й переконати себе, що це чергова спроба налякати нас.

Але після всього, що сталося за останні години, я вже не могла так легко відмахнутися від попереджень.

Я повільно підняла погляд на Максима.

Він помітив зміну в моєму обличчі.

— Що?

Я нічого не відповіла.

Дем’ян забрав у мене телефон і прочитав повідомлення.

Його обличчя одразу стало серйозним.

Максим перевів погляд із нього на мене.

— Що там?

— Тобі краще самому здогадатися, — сказав Дем’ян.

Максим простягнув руку.

— Покажи.

Дем’ян не віддав телефон.

— Спочатку скажи, що ти знаєш про цю фотографію.

Максим подивився на старий знімок у своїй руці.

— Не все.

— А що саме?

Він мовчав.

Я зробила крок уперед.

— Максиме, досить.

Він підняв очі.

— Я вже втомилася від того, що кожен знає якусь частину правди, але ніхто не говорить мені всього.

— Тому що повна правда може бути небезпечною.

— Вона вже небезпечна.

Максим опустив погляд.

— Добре.

Він поклав фотографію на лавку.

— Чоловік на задньому плані — не брат твого батька.

Я завмерла.

— Ти щойно сказав, що це він.

— Я помилився.

Дем’ян різко засміявся без жодної радості.

— Ти серйозно?

— Я хотів перевірити, чи ви пам’ятаєте його.

— Навіщо?

Максим нічого не відповів.

Я відчула, як усередині наростає роздратування.

— Ти весь цей час перевіряв нас?

— Так.

— Чому?

— Бо не знав, наскільки багато вам уже відомо.

— А тепер?

Максим подивився на мене.

— Тепер знаю, що вам сказали занадто багато.

Я нахмурилася.

— Хто?

Він не відповів.

Дем’ян підійшов ближче.

— Ти знав Аріну?

— Так.

— Знав, що вона працювала з нашими батьками?

— Так.

— Знав про Артема?

Максим замовк.

Цього разу його мовчання було достатньо.

— Ти знав, — сказав Дем’ян.

— Так.

Я відчула, як у грудях стає важко.

— Тоді чому ти не сказав нам?

— Бо Артем не просто працював із вашими батьками.

Максим зробив паузу.

— Він був одним із тих, хто шукав документи після зникнення твоєї мами.

Я стиснула пальці.

— Які документи?

— Ті самі, які зараз шукаєте ви.

Дем’ян подивився на мене.

— Третя папка.

Максим кивнув.

— Саме вона.

Я згадала повідомлення.

«Візьми третю папку. Саме вона відкриє правду.»

— Але якщо Артем знає про неї, чому досі не забрав?

Максим подивився на мене так, ніби відповідь йому не подобалася.

— Тому що він не знає, де вона.

— А ти знаєш?

— Ні.

Я відчула полегшення.

Але воно тривало лише секунду.

— Зате знає людина, яка написала тобі повідомлення.
 

Ми вирішили не залишатися на станції.

Дем’ян наполіг, щоб ми поїхали до нього.

Максим залишився.

Я кілька разів озиралася, коли ми йшли до машини.

Мені не подобалося залишати його самого.

Але після останнього повідомлення я вже не знала, кому можна довіряти.

У машині було тихо.

Дем’ян сидів за кермом.

Я дивилася у вікно.

Місто за склом здавалося звичайним.

Ліхтарі.

Машини.

Люди, які поверталися додому.

Ніхто з них не знав, що в моєму житті за одну ніч зруйнувалося майже все, у що я вірила.

— Ти мовчиш, — сказав Дем’ян.

— Я думаю.

— Про що?

Я повернулася до нього.

— Про те, що моя мама знала, що все може закінчитися погано.

— Так.

— І все одно залишила мені підказки.

— Можливо, вона хотіла, щоб ти сама все знайшла.

Я похитала головою.

— Або хотіла, щоб я зрозуміла, кому не можна довіряти.

Дем’ян глянув на мене.

— Ти думаєш про Максима?

— Я не знаю.

— Я теж.

Я посміхнулася сумно.

— Це вперше ти не намагаєшся мене переконати.

— Бо цього разу я теж нічого не розумію.

Ми замовкли.

Через кілька хвилин він сказав:

— Але я знаю одне.

— Що?

— Я не залишу тебе саму з цим.

Я подивилася на нього.

— Навіть якщо це стане небезпечно?

— Навіть тоді.

Я відвела погляд до вікна, приховуючи усмішку.

Після всього, що сталося, ці прості слова чомусь значили для мене більше, ніж будь-які обіцянки.

Коли ми приїхали, було вже далеко за північ.

Я відразу дістала третю папку.

Поклала її на стіл.

Дем’ян сів навпроти.

— Відкриваємо?

— Так.

Папка була тонкою.

Всередині лежали копії документів, кілька фотографій і один аркуш паперу.

Я взяла його першою.

На ньому було написано лише кілька рядків.

«Міа, якщо ти читаєш це, значить, минуле вже знайшло тебе. Не шукай того, хто зник. Шукай того, хто залишився.»

Я прочитала ще раз.

— «Того, хто залишився», — повторив Дем’ян.

— Хто це?

Він задумався.

— Може, твій батько.

Я похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Тому що мама не написала б так про нього.

Я перегорнула сторінку.

На наступній була фотографія.

Я впізнала місце.

Наш старий будинок.

А біля нього стояли троє людей.

Моя мама.

Мій батько.

І…

Я завмерла.

— Це неможливо.

Дем’ян піднявся зі стільця.

— Що?

Я показала йому фото.

На ньому стояла молода жінка.

Я знала її.

Не з минулого.

Зараз.

— Це Аріна.

Дем’ян довго дивився на фотографію.

— Але скільки їй тут?

— Приблизно стільки ж, скільки моїй мамі.

На звороті фотографії було написано:

«Вона була поруч із нами ще до того, як ти народилася.»

Я відчула холод у руках.