59.

— Вона залишила людину.

Я не одразу зрозуміла, що саме почула.

— Що означає «людину»?

Аріна вже дивилася кудись за мою спину.

Фари машини ставали все ближчими.

— Того, хто знає всю правду. Не з записів. Не з чужих слів. Він був там.

— Де? — запитав Дем’ян.

Аріна перевела погляд на нього.

— У день, коли зникла твоя мама.

Моє серце пропустило удар.

— Де він зараз?

Аріна відкрила рот, але не встигла відповісти.

— Мілано!

Максим різко відступив від дороги.

Машина зупинилася неподалік, і двері відчинилися.

— Розходимося! — крикнув він.

Усе сталося настільки швидко, що я навіть не встигла подумати.

Дем’ян схопив мене за руку й потягнув убік старої будівлі вокзалу.

— Сюди!

— А Максим?

— Він сам розбереться!

— А Аріна?

Дем’ян озирнувся.

Аріна вже бігла в інший бік.

Максим залишився біля колій.

Я ледве встигала за Дем’яном. Серце шалено билося, а в голові крутилася одна думка:

людина, яку залишила мама.

Ми забігли за стару стіну.

Дем’ян притиснув палець до губ.

Я кивнула.

За кілька секунд повз нас пройшли чиїсь кроки.

Я затримала дихання.

Кроки зупинилися.

Потім почулися слова:

— Я знаю, що ви тут.

Я впізнала голос.

Артем.

Дем’ян подивився на мене.

Я приклала руку до рота, щоб не видати себе.

Кроки знову почали наближатися.

Але раптом десь з іншого боку станції грюкнули двері.

Артем повернувся на звук.

Ми скористалися моментом і побігли далі.
 

Ми зупинилися лише тоді, коли опинилися біля старого складського приміщення.

Я сперлася руками об коліна, намагаючись віддихатися.

— Ти ціла?

— Так.

Дем’ян дивився на мене кілька секунд.

— Точно?

— Так.

Він кивнув, але не відходив.

— Я думав, що сьогодні тебе втрачусь.

Я підняла на нього очі.

— Не втратиш.

Він ледь усміхнувся.

— Не обіцяй того, чого не можеш гарантувати.

— Тоді просто не відпускай.

Між нами повисла тиша.

Я сама здивувалася своїм словам.

Дем’ян нічого не відповів, тільки міцніше стиснув мою руку.

І вперше за всю цю ніч мені стало трохи спокійніше.

Але ненадовго.

Телефон у моїй кишені завібрував.

Я дістала його.

Невідомий номер.

Одне повідомлення.

«Якщо хочеш дізнатися, кого залишила тобі мати, приїдь завтра о 18:00. Одна.»

Я показала телефон Дем’яну.

Він прочитав і відразу похитав головою.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, де це.

— Мені все одно.

— Дем’яне…

— Мілано, після всього, що сталося, ти справді думаєш, що я дозволю тобі піти туди самій?

Я мовчала.

— Ми підемо разом, — додав він.

— У повідомленні написано «одна».

— Мені байдуже, що там написано.

Я хотіла заперечити, але раптом побачила ще один рядок.

«Візьми третю папку. Саме вона відкриє правду.»

Я завмерла.

— Звідки вони знають про папку?

Дем’ян теж це побачив.

— Отже, хтось стежив за нами ще до сьогодні.

Ми обоє замовкли.

А потім я згадала слова Аріни.

Твоя мама залишила тобі не тільки записи.

Вона залишила людину.

Можливо, ця людина й була автором повідомлення.

Ми повернулися до станції вже тоді, коли там майже нікого не було.

Максим сидів на старій лавці.

Побачивши нас, він одразу підвівся.

— Ви цілі?

— Так, — відповів Дем’ян. — А Аріна?

Максим похитав головою.

— Вона поїхала.

— А Артем?

— Теж.

Я підійшла ближче.

— Максиме.

Він подивився на мене.

— Ти знаєш, кого мала на увазі Аріна?

Він мовчав.

— Вона сказала, що мама залишила мені людину.

Максим заплющив очі.

— Вона не мала цього говорити.

— Отже, ти знаєш.

— Так.

— Хто це?

Максим довго не відповідав.

Потім дістав із кишені маленький конверт.

— Твоя мама передала його мені за кілька днів до того, як усе сталося.

Я взяла конверт.

На ньому був напис.

«Міа. Відкрити, коли вона буде готова.»

У мене затремтіли пальці.

Я одразу впізнала почерк.

— Чому ти не віддав його раніше?

— Бо я не знав, кому можна довіряти.

— А тепер знаєш?

Максим подивився на Дем’яна.

— Не повністю.

Дем’ян насупився.

— Що всередині?

— Я не відкривав.

Я подивилася на конверт.

Мені було страшно його відкривати.

Наче всередині могла бути відповідь на питання, яке я ставила собі все життя.

Я обережно розірвала край.

Всередині лежала фотографія.

Стара.

На ній була моя мама.

Я впізнала її одразу.

Поруч стояв мій батько.

А між ними — маленька дівчинка.

Я.

На звороті було написано:

«Якщо ти дивишся на це фото, значить, вони все-таки знайшли тебе.»

Я перечитала кілька разів.

— Хто «вони»?

Максим відповів тихо:

— Люди, від яких твоя мама намагалася тебе захистити.

Я перевернула фотографію ще раз.

І тільки тоді помітила деталь, якої раніше не бачила.

На задньому плані стояв чоловік.

Темний одяг.

Темний ремінець на годиннику.

Я відчула, як у мене холонуть пальці.

— Це він.

Дем’ян нахилився ближче.

— Той чоловік із фото?

Я кивнула.

— Він був там.

Максим забрав фотографію.

Подивився на неї.

І вперше за весь час я побачила на його обличчі справжній страх.

— Мілано…

— Що?

Він підняв очі.

— Цей чоловік помер десять років тому.

Я не повірила.

— Тоді як він з’явився на іншій фотографії?

Максим мовчав.

Дем’ян зробив крок уперед.

— Максиме, хто це?

Він важко видихнув.

— Старший брат твого батька.

Я подивилася на Дем’яна.