58.

Я впізнала цей голос ще до того, як побачила її обличчя.

На секунду мені здалося, що я помилилася. Що після всього, що ми сьогодні почули, мозок просто намагається знайти знайоме серед незнайомого.

Але ні.

Це була вона.

Жінка повільно вийшла з-за машини й зупинилася біля відкритих дверцят. Світло фар падало їй на обличчя, а вітер роздував волосся.

Я не могла поворухнутися.

— Ні… — ледве чутно сказала я.

Дем’ян одразу став переді мною.

Не різко. Просто зробив крок уперед, ніби його тіло саме вирішило закрити мене від неї.

— Не підходь, — сказав він.

Жінка навіть не зупинилася.

— Дем’яне, ти зовсім не змінився.

У мене перехопило подих.

Я знала її.

Ми знали її.

Вона була поруч останні місяці. Була людиною, якій я довіряла. Людиною, яку ніколи не запідозрила б у тому, що вона може мати стосунок до всього цього.

— Аріна?.. — вимовила я.

Вона ледь усміхнулася.

— Нарешті.

Максим, який до цього стояв трохи осторонь, різко напружився.

— Я казав вам, що це не та людина, яку ви шукаєте.

Дем’ян повернув голову.

— Ти знав?

— Знав, що вона прийде.

— І не сказав нам?

— Бо ви б не прийшли.

Я подивилася на Максима.

— А ти весь цей час працював із нею?

— Ні.

Він відповів занадто швидко.

Аріна тихо засміялася.

— Він завжди був хорошим хлопчиком. Навіть зараз намагається виглядати чесним.

— Не починай, — холодно сказав Максим.

Мені стало моторошно.

Вони знали одне одного набагато краще, ніж показували.

— Що ти зробила з моєю мамою? — запитала я.

Аріна перестала посміхатися.

На її обличчі з’явилося щось дивне. Не страх. Не провина.

Втома.

— Я не вбивала твою маму.

— Тоді хто?

Вона подивилася просто на мене.

— Твій батько.

Я відчула, як усередині все похололо.

— Ні.

— Мілано…

— Ні!

Я зробила крок уперед.

Дем’ян одразу взяв мене за руку.

— Не треба.

Я висмикнула її.

— Він не міг.

— Ти його майже не пам’ятаєш, — спокійно сказала Аріна. — Ти пам’ятаєш лише те, що тобі дозволили пам’ятати.

Ця фраза вдарила сильніше за все інше.

Мої дитячі спогади раптом стали якимись чужими.

Мама.

Наш дім.

Її голос.

Тато.

Його руки.

І той чоловік із темним ремінцем на годиннику.

Я заплющила очі.

— Ти була там, — прошепотіла я.

Аріна мовчала.

— У день, коли все сталося. Ти була там?

Вона відвела погляд.

Цього було достатньо.

— Ти була там, — повторила я вже твердіше.

— Так.

Максим різко сказав:

— Аріно, не треба.

— Вона має знати.

— Ти не знаєш, що буде після цього.

Аріна подивилася на нього.

— А вона вже втратила достатньо.

Я відчула, як Дем’ян знову торкнувся моєї руки.

Цього разу я не відсторонилася.

Мені просто було страшно залишатися самій у цій розмові.

— Розкажи все, — сказала я.

Аріна кілька секунд мовчала.

Потім підійшла ближче, але зупинилася на відстані.

— Твоя мама дізналася про документи.

— Які?

— Документи, які стосувалися вашої родини. І не тільки твоєї.

Вона подивилася на Дем’яна.

— Там були записи про компанію його батька. Про гроші. Про людей, які працювали з ними. І про одну угоду, якої ніколи не мало існувати.

Дем’ян нахмурився.

— Яку угоду?

— Ту, після якої ваші батьки перестали спілкуватися.

Він мовчав.

Я відчула, що відповідь йому не подобається.

— А мама? — запитала я.

Аріна важко видихнула.

— Вона хотіла забрати документи й піти.

— І ти їй допомогла?

— Спочатку.

Це слово зависло між нами.

— Спочатку?

— Потім я зрозуміла, що якщо вона зникне, усе впаде на мене.

— Чому?

Аріна подивилася мені в очі.

— Бо саме я передала інформацію твоєму батькові.

Мені здалося, що земля під ногами похитнулася.

Дем’ян стиснув щелепу.

— Тобто ти її здала?

— Я не знала, що все закінчиться так.

— Але знала, що вона в небезпеці.

Аріна не відповіла.

І це було найгіршою відповіддю.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— А той голос на записі?

— Не твій батько.

— Ми вже це знаємо.

— Це голос людини, яка працювала на нього.

Максим різко втрутився:

— Аріна.

— Вона має знати.

— Хто це?

Аріна подивилася на Максима.

Потім на мене.

— Артем.

Я завмерла.

Дем’ян теж.

— Артем? — перепитав він.

— Так.

Я не могла зрозуміти.

— Але Артем же…

Я не договорила.

Аріна кивнула.

— Саме той Артем.

У голові одразу спливли всі моменти останніх місяців.

Його присутність.

Його дивні погляди.

Його запитання.

Те, як він іноді ніби знав більше, ніж мав би.

— Чому він досі поруч? — прошепотіла я.

— Бо йому потрібно знати, наскільки далеко ви зайшли.

Максим різко подивився в бік дороги.

— Нам треба йти.

— Що?

— Зараз.

Десь далеко почувся звук двигуна.

Усі замовкли.

Аріна швидко озирнулася.

— Він знайшов нас.

Дем’ян подивився на Максима.

— Хто?

Максим уже діставав телефон.

— Артем.

У мене всередині все стиснулося.

Ще кілька секунд тому я хотіла отримати відповіді.

Тепер я хотіла лише одного — щоб ця ніч закінчилася.

Але машина вже наближалася.

Фари з’явилися між деревами.

І цього разу ніхто не сумнівався, хто сидить за кермом.

Дем’ян потягнув мене за руку.

— Мілано, біжимо.

Я зробила крок.

Але Аріна раптом схопила мене за зап’ястя.

— Почекай.

Я обернулася.

— Що?

Вона нахилилася до мене й тихо сказала:

— Є ще одна річ, яку я не сказала.

Я дивилася на неї, не розуміючи.

— Яку?

Аріна подивилася на Дем’яна.